Розділ 9

Вранці мене відвезли до лікарні, і вже за кілька годин я лежала на операційному столі.

Ніколи не задумувалася, що людина відчуває, коли її життя залежить від точності дій інших людей? Хоча останні кілька років я залежала саме від вибору інших людей й доказом цьому також стали кілька тижнів мого життя. Якби Марія Юріївна не вважала мене своєю донькою, якби вона відпустила мене, то я б ніколи не зустріла таких людей, як Свєтка зі Степаном та… Станіслава. Але водночас Марія Юріївна була б жива, як і ті декілька охоронців пана Давидова. Сподіваюся, що ці випробування я пройшла не даремно.

Відчувши тяжкість повік, почала заплющувати очі й всі мої думки раптово зникли…

Від імені Ігоря Борисовича

Кірі робили операцію. Я й Олена увесь час були в лікарні, чекаючи на результати з операційної. У лікарню також прийшов Станіслав, адже саме йому Кіра зобов’язана життям.

- Стас, що ти тут робиш? - спитала Олена.

- Прийшов дізнатися, як у вас справи, – відповів він.

- Нормально, якби Ігор так не хвилювався. А ці квіти кому? - побачивши у руках Станіслава букет, запитала Олена.

- Угадайте з першого разу! – із насмішкою відповів Стас.

 Я розумів, чому так хвилюється Олена. Я не можу сказати, що їй не подобався Станіслав, але вона була не у захваті від того, що саме йому я довірив життя Кіри.

 - Пішли відійдемо, поговоримо. Ну що, ти подумав над моєю пропозицією? – я відійшов якомога далі, щоб нашу розмову ніхто не міг почути.

- Я не розумію, чому Ви вирішили, що може щось статися? – Стас дійсно не розумів, у чому полягають такі радикальні зміни, я це бачив у його погляді. Звичайно, що всі карти розкрити не можу, тому нехай звикає.

- Хлопчику мій, кому, як не тобі знати це життя з усіх його сторін?

- Ви праві. Якби Ви мене не забрали з вулиці, я не знаю ким би став.

- Ти вибрав свій шлях, і, хоча я не дуже був радий твоєму вибору, але не зміг тобі заперечити.

- Хоча насправді могли, – Станіслав лукаво посміхнувся.

- Міг, та не став цього робити!

- Ваша школа зробила мене людиною.

- Це ти сам зробив себе людиною, а не я. Ти розумний та здібний, ти - професіонал. Кому ці квіти?

- Не вдавайте, що не знаєте кому. У Вас погано виходить. Передайте своїй доньці.

- Обов’язково передам. Удачі тобі! – я провів Станіслава поглядом. Він відповіді так і не дав, але нічого – я терплячий.

Через кілька годин лікар вийшов й повідомив, що операція пройшла успішно та хвилюватися не потрібно.

- Лікарю, а коли вона зможе вийти із лікарні? Чи можна дівчині літати?

- Я думаю, що через два дні ми зможемо її виписати, – відповів лікар. – А літати не заборонено.

 Я подякував лікарю. У мене просто не було слів… Також лікар повідомив, що через годинку Кіра опритомніє і ми з Оленою зможемо з нею поговорити.

***

 Я прокинулася й відразу лікар повідомив, що операція пройшла успішно й тепер все залежить від мене.

- Я зараз зніму пов’язку, – сказав мені лікар. – Не хвилюйся, ми зробимо все повільно. Крок за кроком.

 Мені почали знімати пов’язку. Я відчувала, як стукає серце моє. Як і говорив лікар, вони дуже обережно знімали пов’язку, і ось нарешті настав вирішальний момент.

- Як ти почуваєшся? - спитав лікар.

- Нормально! – спокійно вимовила, хоча серце й продовжувалося калатати у божевільному ритмі.

 Він почав світити мені чимось в очі, і я, не витримавши, спитала: «Що ви робите?»

- Це чудово! Ваші очі реагують на світло.

- Відчуття було не найприємнішим, – роздратовано сказала.

- Лікарю, а що тепер? – почула голос Ігоря Борисовича.

- А тепер можете сміливо готувати Кіру до подальшого лікування. Я думаю, що результат буде дуже добрий, – відповів лікар.

- Я бачу лише якісь білі фігури.

- Кіро, Ви зможете сказати скільки пальців у мене на руці?

 Я, не довго думаючи, просто доторкнулася до його пальців і почала рахувати: «Один, два, три. Значить три!»

- Ну що ж розумно, – зі сміхом сказав лікар. – Це означає, що із почуттям гумору у Вас, Кіро, все добре. А тепер вибачте, я повинен вийти.

- Дякую Вам, – сказав Ігор Борисович. – Післязавтра ти зможеш вилетіти до Швейцарії. А тепер відпочивай! Так, я ледве не забув, це тобі квіти.

- Від кого?

- Кіро, яка різниця від кого? Відпочивай, люба, – втрутилася Олена Миколаївна.

 Я залишилася у палаті сама. Я хотіла щось побачити, але помічала лише якісь тіні, які постійно мерехтіли.

 «Ну що ж, це не так уже й погано». – подумала.