Розділ 8

Увечері ми приїхали додому. Все було таке рідне. На порозі нас зустрічала Тамара Степанівна. Вона дуже розхвилювалася й одразу не могла нічого сказати.

- Я така рада тебе бачити, – мовила жінка. – Ми за тебе дуже хвилювалися, і нарешті ти вдома! Я тобі спекла твій улюблений пиріг.

Я була рада почути про той пиріг. Була рада відчути приємний запах, який линув із кухні, аромат свіжих квітів заповнював увесь будинок та знову відчути затишок.

- Ходімо, Кіро, я проведу тебе до кімнати, – сказала Олена Миколаївна. – Ти повинна відпочити, тому що завтра важливий для нас всіх день.

- Олено Миколаївно, Ви зможете зайти до мене на кілька хвилин й побути зі мною. Я хочу із Вами поговорити.

- Так, звичайно, люба.

Після ванни принаймні отямилася. Все, що відбулося зі мною, нарешті залишилося далеко позаду. Тепер я повинна розпочати нове життя.

До кімнати увійшла Олена Миколаївна.

- Як ти?

- Тепер нормально. А Ігор Борисович поїхав?

- Ні, він залишився тут. Завтра ми всі разом поїдемо із тобою до лікарні. Ти, мабуть, хвилюєшся?

- Дивно, але уже ні. Мені стало якось спокійно, може, тому, що я почуваюся тут захищеною.

- Можливо. Давай допоможу тобі розчесати волосся! Ти у мене хотіла щось спитати?

- Скоріше попрохати про одну послугу.

 Я повернулася й почула, як вона поклала гребінець на стіл.

- Олено Миколаївно, коли я зникла, мене врятували одні люди. Я хочу, щоб ви допомогли їм. Розумієте?

- Так, а як їх звати? Де вони живуть?

- Їх звати Свєтка та Степан. Я точну адресу дати не можу, але знаю, що вони живуть у покинутому будинку недалеко від хімзаводу.

- Я обіцяю тобі, що обов’язково знайду їх і допоможу їм чим зможу.

- Дякую Вам!

- Красуне, ти вже посміхаєшся, а це гарний знак.

Коли Олена Миколаївна вийшла із кімнати, я знову залишилася наодинці. Під час якихось непередбачуваних подій, які відбуваються у твоєму житті, ти інколи задумуєшся про смисл свого існування. Може, для людини й справді немає нічого недосяжного?

 Я підійшла до вікна. Як завжди, намагалася відтворити у своїй пам’яті ясний місяць, який, як говорила Олена Миколаївна, освітлює мою кімнату. Я, звичайно, не бачу цього, але думаю, що це красиво.

Довго не могла заснути. Мої останні тижні були не дуже легкими, але все одно сон до мене ніяк не приходив, тому вирішила спуститися у вітальню до каміна. Я інколи доходила туди, коли не могла заснути, як-от тепер. Не бачити вогонь, який палає у каміні, але відчувати його тепло - це завжди було приємно. Повільно спустившись у вітальню, почула знайоме тріщання у каміні.

- Кіро, щось сталося? - стурбовано запитав Ігор Борисович. Виявилося, він теж сидів тут.

- Нічого. Просто я не можу ніяк заснути тому вирішила, що вогонь у каміні заспокоїть мене. Ну ви зрозуміли, що я хотіла сказати?

- Я все зрозумів. Давай я допоможу тобі дійти до дивану.

- Дякую, але я спробую сама, – наблизившись до дивану, я все ж таки змогла сісти. – Ось бачите, я змогла сама дійти!

- Ну ти ж у мене молодчина.

 Ігор Борисович обережно загорнув мене ковдрою. На серці було спокійно й затишно. Ми довго розмовляли з ним, доки не згасло останнє деревце у каміні. Але опікун час від часу докидав дров, підтримуючи вогонь, а разом із ним і тепло й наша розмова тривала. 

- Ігорю Борисовичу, як Ви думаєте, що тепер зробить той чоловік… Давидов? - нарешті спитала я у свого опікуна про того чоловіка.

- Не хвилюйся, тепер він нічого не зробить. Не посміє.

- А чи надовго це?

- Можливо, не надовго, та у мене є гідна наступниця, яка завершить всі мої справи. І цьому негіднику нічого не дістанеться.

- Наступниця?

- Або спадкоємиця. Можеш казати, як тобі захочеться, але все одно, ти – єдина, кого я маю, – відповів він. – А це означає, що ти і є спадкоємиця всього мого майна.

- Ви так говорите,  що ніби прощаєтеся зі мною. Не треба так, мені не потрібне ніяке майно, якщо Вас не буде поряд!

- Кіро, я завжди буду із тобою, щоб не сталося.

 Я ніколи йому не говорила, що він був для мене не просто опікун – він став для мене батьком. Можливо, нагоди не було йому все сказати, але для любові між батьками та дітьми слів не потрібно.

- Що ви тут робите, чому не спите? - до кімнати увійшла Олена Миколаївна.

- Не спиться щось, – відповів Ігор Борисович.

- Олено, йдіть до нас, нам буде веселіше, – сказала.

- Так, Олено, йдіть до нас, – підтримав мене Ігор Борисович.

 У приємній розмові та родинному колі я змогла заснути. За весь час, проведений поза домом, мені нарешті приснилися чудові сни. Я нарешті була в безпеці.