Розділ 6

Я прокинулася від жахливого сну й закричала.

- Ти чого? – почула голос чоловіка. – Прокидайся!

- Зі мною нічого, – відповіла та підняла голову із подушки. – Тобі що, ніколи погані сни не снилися? – глибоко вдихнувши, додала й сіпнулася, коли чоловік доторкнувся до руки.

- Ні, не снилися, – спокійно відповів. – Ти що, мене боїшся?

- Неможливо боятися того, кого не бачиш. Вийди, будь ласка, із кімнати, я хочу залишитися сама.

- А ти з характером. Тільки не потрібно мені його показувати.

- А то що буде? – фиркнула. – Я не знаю, хто ти й навіщо викрав?

- Нічого не буде, просто не став зайвих й непотрібних запитань, і не показуй свій гонор.

- Тобі, мабуть, за мене заплатили гарні гроші, тому звикай, – наш діалог пройшов на одному подиху.

Він нічого не відповів.

Почула лише тупотіння і, як гримнули двері. Закрила простирадлом голову й тяжко зітхнула. Мені так хотілося плакати й забути назавжди цей жах. У сльозах знову заснула, а на серці жевріла надія, що коли прокинуся, то це виявиться лише поганим сном.

Такого дива не трапилося...

Коли прокинулася, то почула розмову незнайомця із якимись людьми. Вони вперто вимагали, щоб він віддав мене.

- Ваш хазяїн обманув мене, а я цього дуже не люблю.

- Стасе, не починай, – хтось сказав. Його голос здався мені дуже знайомим, і я пригадала, що чула його в ніч убивства Івана Олександровича. – Віддай по-хорошому дівчину, інакше…

- Що інакше?

- Стасе, не забувай, що ти нас обманув, але наш бос не зважає на це, тому що ти – першокласний найманець. Тому краще віддай нам дівчину і ми про все забудемо, – уже кричав чоловік. – Можливо, ти хочеш більше грошей?

- Який ти розумний! Ще хтось знає, де я знаходжуся?

- Ні, не знає, заспокойся! Я не встиг комусь повідомити.

- І не встигнеш! - пролунав вистріл, а за ним ще один.

 Я встала із ліжка та повільно дійшовши до дверей, намацала дверну ручку й відкривши, вийшла та тихо промовила: «Чому ти не віддав їм мене? Ти що, їх убив?»

- Якби я не зробив, вони повідомили б своєму босу, де ми знаходимося. А це нам не потрібно, правда ж?

- Дивний ти якийсь! Ти міг отримати за мене добрі гроші.

- Ага, і ще – кулю в лоба, – спокійно відповів… Стас. – Ти що, справді не розумієш, навіщо ти цим людям?

- Ні, не розумію. Можливо ти мені «відкриєш очі» на всю ситуацію?

- Твій опікун – дуже багатий мужик, а там, де великі гроші, завжди й великі проблеми. Вони ніяк не могли притиснути його, доки не дізналися про тебе. Твій лікар все їм розповів, забрав гроші й думав, що це йому все обійдеться. Вони понад тиждень шукали тебе і не змогли найти.

- Тоді вони найняли тебе, щоб ти знайшов мене? – притулившись до стіни, запитала.

- Ти правильно говориш. Я знайшов тебе швидше, ніж його люди.

- А Марію Юріївну ти вбив?

- Моїм завданням було тебе знайти, а не вбивати якусь медсестру. Ти – просто засіб впливу на Соколовського, і, я можу сказати, дуже дієвий засіб впливу.

- Чому ти мені все це розповів? Невже я і справді викликаю довіру у людей? – запитала, а потім подумала, що за дурницю говорю.

- Ти мені просто сподобалася, але не бійся – я тебе не скривджу, – відчувши легкий дотик чоловіка, простягнула руку й більше нічого не запитувала.

Чоловік підхопив мене на руки зі словами, що так буде скоріше.  

Я мовчки обійняла його за шию та поклавши голову на чоловіче плече, почула, як він видихнув.

Щойно ми від’їхали від будинку, як, за словами Станіслава, за нами поїхала машина. Все йшло добре, доки по нас не почали стріляти.

- Тримайся! – крикнув Стас. – Потрібно було раніше виїжджати! От гади, знайшли все ж таки!

 Я лягла на заднє сидіння й прикрила голову руками. Мені було страшно, як ніколи. Це тривало декілька хвилин, доки не відчула сильний поштовх, а що сталося потім - не пам’ятаю…

Я прийшла до тями у якомусь незнайомому місці. У мене дуже боліла голова, і все тіло знемагало від болю. Сіпнулася, але руки були прив’язані.

- Ти вже прокинулася, – мовив хтось до мене.

 Я нічого не відповіла.

- Це дуже добре. Я вже думав, що цього ніколи не станеться, – продовжував говорити він.

- Якщо Ви так думали, то навіщо мені руки зв’язали?

Чоловік почав сміятися, а потім спокійно сказав: «Ти тепер у мене, а це – найголовніше. От тепер твій опікун, дійсно віддасть мені всі свої акції».

- Так це було все через гроші? Ви – огидна людина! Невже все крутиться лише навколо грошей?

- Про гроші краще запитаєш у Соколовського, він точно знає їм ціну, – засміявся чоловік. – Якщо звичайно… залишишся живою!

- Ви зібралися шантажувати мого опікуна? Це ж смішно!