Розділ 3

Уранці мене відвезли до лікарні. Я почувалася не дуже добре, точніше – пригнічено. Мені дали окрему палату, і, щоб я не сумувала, до мене інколи навідувалася медсестра Марія Юріївна, яка намагалася розрадити мене, і їй це інколи вдавалося.

- Я за свою двадцятирічну роботу медсестрою побачила багато чого. Працювати пішла в такому віці, як ти зараз. Я повинна була допомагати хворій матері й меншому братові, тому будь-яка робота була для мене щастям.

- А чому Ви не пішли навчатися, а так і залишилися медсестрою? – поцікавилася я.

- Вся справа у звичці. От і я звикла!

- Ви любите свою професію, а це, мабуть, найбільше щастя.

- Так, Кіро, ти права! А ти чим любиш займатися?

- Я не знаю чому, але мій опікун хоче, щоб я вивчала бізнес, основи менеджменту та багато іншого. Він говорить, що із мене вийде ідеальний бізнесмен. 

- Він, певно, тебе дуже любить?

- Мабуть! – засмучено відповіла я. Насправді ж я не знала, як він до мене ставиться.

- Це велике щастя – когось любити. А якщо це взаємно – то це подвійне щастя. Життя інколи таке несправедливе. — сумно сказала Марія Юріївна. Я звичайно не могла зрозуміти, що її так збентежило, і не стала далі розпитувати. - Ну нічого, Кіро, ти одужаєш і буде все в тебе добре. Ти – гарна дівчина.

Через декілька хвилин я була уже в кабінеті Івана Олександровича.

- Так, дуже добре, – сказав лікар, який світив мені чимось в очі.

- Я бачу ніби у темряві виникає промінь світла. Він то наближається, то віддаляється.

- Кіро, це означає, що твої зіниці реагують на світло. А це значить, що потрібна ще одна операція, а потім ефективне лікування та відновлення.

- Усе зрозуміла! – відповіла я, посміхнувшись.

- От і добре. Сьогодні можеш відпочити, а завтра зробимо операцію. Ігорю Борисовичу я повідомлю.

 Коли я повернулася до палати, до мене знову зайшла Марія Юріївна.

- Збирайся, зараз вийдемо прогуляємося. Хоч і вечір, та погода пречудова! Ми подихаємо свіжим повітрям, і ти заспокоїшся перед завтрашньою операцією.

- Я буду із нетерпінням чекати!

Я була в гарному настрої й тому рада була вийти на прогулянку. Почувалася спокійно і добре. Погода й справді виявилася чудовою.

- Дякую вам, що Ви зі мною вийшли.

- Дитинко, не потрібно мені дякувати, це моя робота. Крім того, я завжди рада допомогти такій милій і розумній дівчині. Ти мені дуже подобаєшся.

- Ви мені теж! – відповіла я щиро.

- Посидь на лавочці, а я зараз повернуся. Ти ж нікуди не підеш?

- Ні не піду, не хвилюйтеся.

 Марія Юріївна відійшла, а я залишилася чекати її на задньому подвір’ї лікарні. Все було добре, доки я не почула чиюсь розмову. Я рушила на звук, і зовсім скоро упізнала голос лікаря і ще якихось людей.

- Що вам потрібно від цієї дівчини? - знервовано запитував Іван Олександрович.

- Слухай мене уважно, - процідив крізь зуби інший, невідомий мені чоловік, - якщо ти не скажеш хто така Кіра Волкова і як вона пов’язана із Соколовським, то я тебе уб’ю.

- Навіщо вам Соколовський? Я нічого не розумію.

- Не прикидайся! Ти гроші взяв, так?! Говори! - уже кричав той чоловік. – Говори!

- Так, так, взяв… Завтра я робитиму операцію цій дівчині, але я її калічити не буду! Це ваші проблеми з Ігорем, а не мої, і тим паче не дівчини. Я поверну Вам гроші!

- Я дуже не люблю, якщо хтось відмовляється від моїх пропозицій. Ти взяв мої гроші й обдурив мене. Я такого не люблю! - знову прокричав чоловік.

«Навіщо їм потрібен Ігор Борисович? І до чого тут я? - подумала я. – Нічого не розумію».

 Вони більше кричали, ніж розмовляли, та раптом їхня розмова стихла і…прогримів постріл! Я не знала, що мені робити. Я хотіла втекти, доки випадково не зіштовхнулася з чимось складеним біля лікарні.

- Тут хтось є! – сказав чоловік. А потім наказав невідомо й кому: – Подивіться хто там!

Я намагалася втекти, і все ж таки зуміла це зробити. Заховавшись у надійному місці я перечекала, доки розмова чоловіків стихла.

- Надійдіть мені цю дівчину! Привезіть її сьогодні до мене, я буду чекати! – знову крикнув незнайомий чоловік.

В моїй голові роїлися якісь дивні думки. Я постійно «прокручувала», як стару касету, розмову лікаря з якимись незнайомцями, і постріл. Я зрозуміла, що його вбили через мене. Мені було страшно, але залишатися тут далі я не могла, тому вирішила вийти. Невпевнено ступивши кілька кроків зі свого укриття, я почула зойк і як до мене хтось біжить:

- Кіро, люба, де ти була?! – голос Марії Юріївни звучав вкрай перелякано. – Що трапилося?

- Його убили, – крізь сльози сказала я. – Лікаря убили!

- Ходімо мерщій звідси.

- Його убили через мене. Розумієте?! – я й сама зірвалася до крику. Я ледве знайшла місце де можна заховатися. Ті незнайомі чоловіки не змогли мене знайти. Проте як так швидко мене знайшла медсестра – це було залишалося загадкою. Вихор думок у голові все не давав мені заспокоїтися.