РОЗДІЛ 20. Провокація

Я почав помічати це частіше.

Спочатку — випадково.

Потім — вже ні.

Макс дивився на мене.

Ненадовго.

Але достатньо, щоб я це відчув.

Наче перевіряв.

Чи бачу я.

Чи реагую.

Спочатку я робив вигляд, що ні.

Потім… вже не виходило.

Одного вечора вони знову прийшли.

Як завжди.

Макс з гітарою.

Марта поруч.

Ілля.

Артем.

Кімната знову наповнилась голосами.

Софія сиділа на підлозі.

Малювала.

Ілля поруч.

Щось їй пояснював.

Я сидів на ліжку.

Книга в руках.

Робив вигляд, що читаю.

Але слухав.

Макс заграв.

Марта сіла ближче до нього.

Занадто близько.

Я це помітив.

Він теж.

І не відвів погляду.

Навпаки.

Усміхнувся.

І почав грати голосніше.

— Тобі подобається? — запитав він у Марти.

— Так, — сказала вона.

— А тобі? — раптом сказав він і глянув на мене.

Я підняв голову.

Пауза.

Всі на секунду затихли.

— Нормально, — сказав я.

Він усміхнувся ширше.

— “Нормально” — це як?

Я знизав плечима.

— Як є.

Він кивнув.

— Глибоко.

Дехто засміявся.

Я теж.

Ледь.

Але всередині було інше.

Він продовжив грати.

І через кілька хвилин
Марта нахилилась до нього.

Щось прошепотіла.

Він відповів.

І потім…

він поцілував її.

Довше, ніж раніше.

І я зрозумів:

це не просто так.

Я відвів погляд.

Подивився на книгу.

Слова розпливались.

Я не читав.

Я чув тільки одне:

сміх.

І музику.

І себе — десь осторонь.

— Данило, — тихо сказав Артем.

Я не підняв голову.

— Все ок?

— Так.

— Брешеш.

Я видихнув.

— Знаю.

Пауза.

— Просто… дай мені посидіти.

Він кивнув.

— Добре.

І більше нічого не питав.

Це було важливо.

Макс закінчив грати.

— Хто наступний? — сказав він.

— Ти і так не замовкаєш, — кинув Ілля.

Макс засміявся.

— Ну, комусь же треба.

— Не всім це подобається, — сказав Ілля спокійно.

Макс глянув на нього.

— Тобі — ні?

— Мені — все одно.

Пауза.

— А от йому — ні, — сказав він і кивнув у мій бік.

Я підняв голову.

— Не треба за мене говорити.

Ілля не відвів погляду.

— Тоді скажи сам.

Пауза.

Всі дивились.

Я відчув:

мене тягнуть в центр.

А я не хочу.

— Все нормально, — сказав я

І відвів погляд.

Тиша трималась секунду.

Потім Макс засміявся.

— Ну от, бачиш.

І знову взяв гітару.

Розмова розсипалась.

Як нічого і не було.

Але я відчув:

щось змінилось.

Трохи.

Але вже є.

Я встав.

— Я вийду.

Ніхто не зупиняв.

І це було добре.

Коридор був тихий.

Я сів на диван.

Поклав милиці поруч.

Подивився в підлогу.

І вперше за цей час
відчув не біль.

Не злість.

А втому.

Глибоку.

Наче я тримаю щось всередині.

І вже не можу.

Я закрив очі.

І тихо сказав:

— Боже…
— я не хочу таким бути.

Пауза.

— Але інакше поки не виходить.

Тиша.

Але цього разу
вона була… м’якша.

Наче хтось поруч.

Навіть якщо я цього не бачу.