РОЗДІЛ 19. Вони

Вони почали бути разом.

Не одразу.

Але помітно.

Спочатку — просто поруч.

Потім — частіше.

Потім — завжди.

Макс і Марта.

Він грав.

Вона сиділа поруч.

Він жартував.

Вона сміялась.

Все було… просто.

Наче так і має бути.

Я сидів на лавці.

Дивився.

І робив вигляд, що мені все одно.

Іноді це навіть виходило.

— Вони разом, — сказав Влад, сідаючи поруч.

— Я бачу.

— І що думаєш?

Я знизав плечима.

— Нічого.

Він подивився на мене.

— Брешеш.

Я ледь посміхнувся.

— Можливо.

Пауза.

Макс щось сказав Марті.

Вона нахилилась ближче.

І вони поцілувались.

Коротко.

Без зайвого.

Але я це побачив.

І відчув.

Не біль.

І не злість.

Просто…

неприємно.

Наче щось всередині
трохи стиснулось.

Я відвів погляд.

Подивився на свої руки.

На милиці.

І подумав:

це нормально.

Так і має бути.

Я нічого не втратив.

Бо нічого і не було.

Але чомусь
це все одно зачепило.

— Ходімо, — сказав Влад.

— Куди?

— Просто пройдемось.

Я кивнув.

Ми пішли повільно.

Я на милицях.

Він поруч.

— Ти нормально тримаєшся, — сказав він.

— А є варіанти?

Він посміхнувся.

— Є.

Я глянув на нього.

— Які?

Він трохи подумав.

— Можна закритися.
— або злитися.
— або робити вигляд, що нічого не відчуваєш.

Пауза.

— Ти що обрав?

Я подивився вперед.

— Поки що не вирішив.

Він кивнув.

— Це теж варіант.

Ми повернулись пізніше.

Макс знову грав.

Марта сиділа поруч.

Вони щось обговорювали.

Вона сміялась.

Легко.

Іноді дивилась на мене.

Ненадовго.

І відводила погляд.

Я це помічав.

І не розумів.

Навіщо.

Одного разу вона підійшла.

— Привіт, — сказала.

— Привіт.

— Ти сьогодні не грав?

Я глянув на милиці.

— Є причини.

Вона кивнула.

— Я знаю.

Пауза.

— Ти все одно молодець.

Я здивувався.

— За що?

Вона трохи подумала.

— За те, що не здаєшся.

Я нічого не сказав.

Бо не був впевнений, що це правда.

Макс покликав її.

— Марта!

Вона обернулась.

— Іду!

Потім знову глянула на мене.

— Побачимось.

— Побачимось.

Вона пішла.

Я дивився їй услід.

І відчув:

все стало складніше.

Хоча нічого особливого не сталося.

Я дістав книгу.

Ту, що дав Ілля.

Відкрив.

Читав.

Але думки були не там.

Я повернувся до рядка.

Перечитав.

І зловив себе на тому,
що не пам’ятаю, що прочитав.

Я закрив книгу.

І тихо сказав:

— Боже…
— якщо це щось значить — покажи.

Пауза.

— Бо я не розумію, що відбувається.

Тиша.

Але цього разу
вона не лякала.

Вона просто була.

Як і все інше.

Складне.

І трохи незрозуміле.