РОЗДІЛ 19. Вони

Вони почали бути разом.

Не одразу.

Але помітно.

Спочатку - просто поруч.

Потім - частіше.

Потім - завжди.

Макс і Марта.

Він грав.

Вона сиділа поруч.

Він жартував.

Вона сміялась.

Все було… просто.

Наче так і має бути.

Я сидів на лавці.

Дивився.

І робив вигляд, що мені все одно.

Іноді це навіть виходило.

- Вони разом, - сказав Влад, сідаючи поруч.

- Я бачу.

- І що думаєш?

Я знизав плечима.

- Нічого.

Він подивився на мене.

- Брешеш.

Я ледь посміхнувся.

- Можливо.

Пауза.

Макс щось сказав Марті.

Вона нахилилась ближче.

І вони поцілувались.

Коротко.

Без зайвого.

Але я це побачив.

І відчув.

Не біль.

І не злість.

Просто…

неприємно.

Наче щось всередині
трохи стиснулось.

Я відвів погляд.

Подивився на свої руки.

На милиці.

І подумав:

це нормально.

Так і має бути.

Я нічого не втратив.

Бо нічого і не було.

Але чомусь
це все одно зачепило.

- Ходімо, - сказав Влад.

- Куди?

- Просто пройдемось.

Я кивнув.

Ми пішли повільно.

Я на милицях.

Він поруч.

- Ти нормально тримаєшся, - сказав він.

- А є варіанти?

Він посміхнувся.

- Є.

Я глянув на нього.

- Які?

Він трохи подумав.

- Можна закритися.
- або злитися.
- або робити вигляд, що нічого не відчуваєш.

Пауза.

- Ти що обрав?

Я подивився вперед.

- Поки що не вирішив.

Він кивнув.

- Це теж варіант.

Ми повернулись пізніше.

Макс знову грав.

Марта сиділа поруч.

Вони щось обговорювали.

Вона сміялась.

Легко.

Іноді дивилась на мене.

Ненадовго.

І відводила погляд.

Я це помічав.

І не розумів.

Навіщо.

Одного разу вона підійшла.

- Привіт, - сказала.

- Привіт.

- Ти сьогодні не грав?

Я глянув на милиці.

- Є причини.

Вона кивнула.

- Я знаю.

Пауза.

- Ти все одно молодець.

Я здивувався.

- За що?

Вона трохи подумала.

- За те, що не здаєшся.

Я нічого не сказав.

Бо не був впевнений, що це правда.

Макс покликав її.

- Марта!

Вона обернулась.

- Іду!

Потім знову глянула на мене.

- Побачимось.

- Побачимось.

Вона пішла.

Я дивився їй услід.

І відчув:

все стало складніше.

Хоча нічого особливого не сталося.

Я дістав книгу.

Ту, що дав Ілля.

Відкрив.

Читав.

Але думки були не там.

Я повернувся до рядка.

Перечитав.

І зловив себе на тому,
що не пам’ятаю, що прочитав.

Я закрив книгу.

І тихо сказав:

- Боже…
- якщо це щось значить - покажи.

Пауза.

- Бо я не розумію, що відбувається.

Тиша.

Але цього разу
вона не лякала.

Вона просто була.

Як і все інше.

Складне.

І трохи незрозуміле.