РОЗДІЛ 18.Софія

Мама пішла рано.

Як завжди.

Я прокинувся ще до будильника.

Кімната була тиха.

Софія ще спала.

Я лежав і дивився в стелю.

І вже знав:

сьогодні знову я за старшого.

Я встав.

Тихо.

Приготував чай.

Щось просте.

Не ідеально.

Але достатньо.

— Данило… — сонно сказала Софія.

Я повернувся.

— Вставай.

Вона сіла.

Потягнулась.

— Я не хочу.

— Треба.

Вона скривилась.

— Чому?

Я трохи подумав.

— Бо життя не питає.

Вона не зрозуміла.

І це було добре.

Ми поснідали.

Повільно.

Вона розповідала щось своє.

Я слухав.

І ловив себе на думці:

з нею легше.

Вона не думає про складне.

Вона просто живе.

Ми вийшли разом.

Я на милицях.

Вона — поруч.

Іноді тримала мене за руку.

Наче це вона мене веде.

А не я її.

Ми сіли на лавку.

Вона дістала олівці.

Почала малювати.

Я дивився.

І раптом почув:

— Можна?

Я підняв голову.

Ілля.

Стояв поруч.

— Можна що? — запитав я.

Він кивнув на малюнок.

— Подивитись.

Софія одразу підняла листок.

— Дивись!

Він сів поруч.

Взяв обережно.

Наче це щось важливе.

— Це ти? — запитав він.

— Так!

— А це?

— Це Данило.

Він подивився на мене.

І ледь усміхнувся.

— Впізнається.

Я теж усміхнувся.

— Дуже?

— Трохи краще, ніж у житті.

Софія засміялась.

— Неправда!

— Правда, — сказав він спокійно.

І вона знову засміялась.

Я дивився на нього.

І не впізнавав.

Це був не той Ілля.

Не холодний.

Не різкий.

Простий.

Живий.

— Намалюєш мене? — раптом сказав він.

Софія здивувалась.

— Тебе?

— Так.

Вона задумалась.

— Добре.

І почала малювати.

Він сидів тихо.

Не рухався.

Серйозно.

Наче це важливо.

Я дивився.

І думав:

з усіма він один.

З нею — інший.

І, можливо…

він просто не для всіх відкривається.

— Готово! — сказала Софія.

Він подивився.

— Це я?

— Так!

Він посміхнувся.

— Ну… схоже.

— Я старалась!

— Я бачу.

Він віддав малюнок.

І підвівся.

Потім раптом сказав:

— Зачекай.

Пішов.

І через хвилину повернувся.

З книгою.

Старою.

Трохи потертою.

— Тримай, — сказав він мені.

Я взяв.

— Що це?

— Почитай.

Я глянув на обкладинку.

Жуль Верн.

— Любиш таке? — запитав він.

— Не знаю.

Він знизав плечима.

— Спробуй.

Пауза.

— Там хоча б зрозуміло, куди йдуть.

Я подивився на нього.

І вперше не відчув дистанції.

— Дякую, — сказав я.

Він кивнув.

І пішов.

Софія дивилась йому вслід.

— Він хороший.

Я кивнув.

— Так.

І подумав:

можливо, ми всі тут
трохи не ті, ким здаємось спочатку.

Я відкрив книгу.

Провів пальцями по сторінках.

І вперше за довгий час
відчув цікавість.

Не до себе.

До чогось іншого.

І це було нове.

Тихе.

Але живе.