РОЗДІЛ 17. Разом

Вони почали заходити частіше.

Спочатку — ненадовго.

Потім — просто так.

Без причини.

Макс приходив першим.

З гітарою.

Як завжди.

— Ми тут посидимо, — казав він, уже заходячи.

Мама іноді була вдома.

Іноді — ні.

Останнім часом — частіше ні.

Вона знайшла роботу.

І поверталась пізно.

Втомлена.

Я залишався з Софією.

І мені це подобалось.

Вона малювала.

Показувала мені свої малюнки.

— Це ти, — казала вона.

Я дивився.

І не завжди впізнавав.

Але казав:

— Красиво.

Вона усміхалась.

І цього було достатньо.

Одного вечора вони прийшли всі.

Макс.

Марта.

Ілля.

Артем.

Та ще декілька дівчат.

Кімната одразу стала меншою.

Але… живішою.

Макс сів на край ліжка.

— Ну що, слухаємо? — сказав він.

Ніхто не відповів.

Але всі дивились на нього.

Він заграв.

Тихо.

Потім голосніше.

І кімната наповнилась музикою.

Марта сиділа поруч.

Іноді дивилась на нього.

І усміхалась.

Він ловив цей погляд.

І усміхався у відповідь.

Просто.

Без зусиль.

Я сидів трохи осторонь.

Софія — поруч зі мною.

Вона слухала уважно.

Ілля стояв біля вікна.

Дивився на вулицю.

Але коли Софія щось сказала —
він одразу повернувся.

— Дивись, що я намалювала, — сказала вона.

Він підійшов.

Сів поруч.

— Ого, — сказав він.
— Це хто?

— Це я і Данило.

Він усміхнувся.

— Гарно.

І в його голосі
вперше не було холоду.

Я це помітив.

І запам’ятав.

Артем сидів тихо.

Як завжди.

Іноді щось говорив.

Коротко.

Але точно.

Макс заграв швидше.

Хтось почав підспівувати.

Сміх.

Жарти.

Життя.

Я дивився.

І відчував:

я поруч.

Але не всередині.

Наче між нами
є невидима межа.

І я її бачу.

А вони — ні.

Марта піднялась.

Підійшла ближче.

Сіла поруч зі мною.

— Ти знову мовчиш, — сказала вона.

— Я слухаю.

Вона подивилась на мене.

— Ти завжди так кажеш.

Я ледь посміхнувся.

— Бо це правда.

Пауза.

— Ти дивний, — сказала вона.

Я кивнув.

— Мені вже казали.

Вона усміхнулась.

Легко.

І це знову було приємно.

Макс подивився в наш бік.

На секунду.

Потім відвів погляд.

Але я це помітив.

І не зрозумів, що це означає.

Він заграв голосніше.

Наче спеціально.

Марта озирнулась.

Подивилась на нього.

Потім знову на мене.

І нічого не сказала.

Я відчув:

тут щось змінюється.

Ще не явно.

Але вже є.

Софія засміялась.

Ілля щось сказав їй.

І вона почала пояснювати.

Довго.

Серйозно.

Він слухав.

І не перебивав.

Я дивився на них.

І подумав:

він не такий, яким здається.

Музика стихла.

Макс опустив руки.

— Все, вистачить, — сказав він.

— Чого? — сказала одна з дівчат.

— Бо ви звикнете.

Всі засміялись.

Я теж.

Ледь.

Вони ще трохи посиділи.

Потім почали розходитись.

Поступово.

Шум зменшувався.

І знову залишилась тиша.

Але вже інша.

Не порожня.

Я сидів.

І дивився на двері.

Куди вони щойно вийшли.

І подумав:

може, я ще не частина цього.

Але вже не зовсім осторонь.

І це… вже щось.