РОЗДІЛ 16. Легко

Я прийшов, як завжди.

Сів на ту саму лавку.

Милиці поруч.

Майданчик уже жив.

Влад грав.

Швидко.

Легко.

Макс сидів трохи осторонь.

Гітара в руках.

Поруч — ті самі дівчата.

І Марта.

Я помітив її одразу.

Вона сміялась.

Не голосно.

Але щиро.

І це було… красиво.

Макс щось заграв.

Просте.

Але всім подобалось.

Одна з дівчат підспівувала.

І вони сміялись.

Знову.

Я дивився.

І не міг не дивитися.

Хоча знав, що не треба.

— Ти знову тут, — сказав Влад, сідаючи поруч.

— Так.

— І знову дивишся.

Я ледь посміхнувся.

— А що ще робити?

Він нічого не відповів.

Просто дивився вперед.

— Ти ще повернешся, — сказав він трохи пізніше.

Я не відповів.

Бо не знав.

Макс заграв голосніше.

Дівчата засміялись.

Марта щось сказала йому.

Він відповів.

І вона знову усміхнулась.

Я відвів погляд.

Але через кілька секунд
знову подивився.

Я не заздрив тому, що він грав.

Я заздрив тому, що йому було легко.

Без болю.

Без цих думок.

Без цієї тиші всередині.

Артем сів поруч.

— Ти сьогодні тихіший, ніж зазвичай, — сказав він.

— Я завжди тихий.

— Ні.

Я глянув на нього.

— Сьогодні ти закритий.

Я нічого не відповів.

Бо він був правий.

— Вона тобі подобається? — раптом запитав він.

Я різко глянув на нього.

— Хто?

Він кивнув у бік Марти.

Я мовчав.

Занадто довго.

Він ледь посміхнувся.

— Зрозуміло.

— Та ні, — сказав я тихо.
— Просто…

Я не закінчив.

Бо не знав, як.

— Просто що? — запитав він.

Я подивився на свої милиці.

Потім на ногу.

І тільки потім сказав:

— Просто я зараз не той.

Пауза.

Артем нічого не відповів

І це було правильно.

Бо тут не було правильної відповіді.

Я дивився на них.

На сміх.

На легкість.

І раптом відчув:

між нами є відстань.

Не фізична.

Інша.

Я сидів поруч.

Але ніби не з ними.

Макс закінчив грати.

Хтось заплескав.

Він усміхнувся.

Легко.

Наче це просто.

Я опустив очі.

І тихо подумав:

а якщо я таким більше не буду?

Ця думка не кричала.

Вона просто… залишилась.

І я не знав, що з нею робити.

Марта піднялась.

Пішла в мій бік.

Я не дивився.

Але відчував.

Вона зупинилась поруч.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

— Чого ти сьогодні такий тихий?

Я ледь усміхнувся.

— Я завжди такий.

Вона похитала головою.

— Ні.

Пауза.

— Просто сьогодні ти десь не тут.

Я подивився на неї.

І не став заперечувати.

— Можливо.

Вона сіла поруч.

— Можеш не говорити, — сказала тихо.
— Просто посидимо.

Я кивнув.

І цього разу
мені не було важко мовчати.

Бо хтось був поруч.

Навіть якщо я все ще
не до кінця був тут.