РОЗДІЛ 15. Падіння

Наступного дня я не вийшов одразу.

Залишився в кімнаті.

Сидів.

Біблія лежала поруч.

Я дивився на неї.

І не відкривав.

Слова Іллі крутилися в голові.

Знову.

І знову.

“Користі було б більше…”

Я злився.

Але не знав, на кого.

На нього?

На себе?

Чи на Бога?

Я взяв книгу.

Потримав у руках.

Відкрив.

Очі бігли по рядках.

Але я не читав.

Я шукав.

Щось одне.

Щось, що пояснить.

Чому так.

Чому саме зараз.

Чому я.

Але відповіді не було.

Я закрив книгу.

Повільно.

— Це нічого не змінює, — сказав я тихо.

І одразу відчув:

мені стало гірше.

Я відкинувся назад.

Подивився в стелю.

І вперше за ці дні
в мені з’явилась злість.

Тиха.

Але справжня.

— Ти ж бачиш, — сказав я.
— То чому нічого не робиш?

Пауза.

Тиша.

Я засміявся.

Коротко.

Без радості.

— Звісно.

Я встав.

Взяв милиці.

Вийшов.

Коридор був порожній.

Я йшов швидше, ніж зазвичай.

Наче тікав.

Сам не знав від чого.

Вийшов на вулицю.

Сонце било в очі.

Я не зупинився.

Пішов далі.

Майданчик.

Там уже були.

Влад грав.

Макс сидів з гітарою.

Ілля стояв осторонь.

Я підійшов.

Взяв м’яч.

— Ти що робиш? — сказав Влад.

— Граю.

— Тобі не можна.

— Можна.

Я кинув.

Мимо.

Ще раз.

Мимо.

Я стиснув зуби.

І відчув:

мені потрібно довести.

Що я можу.

Я підійшов ближче.

Поклав милиці.

Став.

Одна нога.

Тіло напружилось.

— Данило, не треба, — сказав Влад.

Я не слухав.

Кинув.

Попав.

Я ледь усміхнувся.

І в цей момент
втратив рівновагу.

Нога підвернулась.

Я не встиг зреагувати.

І впав.

Сильно.

Різко.

Біль вдарив одразу.

Сильніше, ніж раніше.

Я стиснув зуби.

Не закричав.

Але хотів.

— Я ж казав, — почув я голос Іллі.

Я підняв голову.

Він стояв поруч.

Дивився спокійно.

— Ти сам себе ламаєш.

Ці слова вдарили сильніше за падіння.

Я нічого не відповів.

Бо не було сил.

Не фізичних.

Інших.

Влад допоміг сісти.

— Ти нормальний? — запитав він.

Я кивнув.

Хоча не був.

Я дивився вниз.

На свою ногу.

І раптом зрозумів:

я не довіряю їй.

І собі — теж.

Я піднявся.

Повільно.

Взяв милиці.

І пішов.

Ніхто не зупиняв.

І це було правильно.

Бо це було моє.

Мій біль.

Моя помилка.

Я повернувся в кімнату.

Сів.

Довго сидів.

Не рухався.

Потім дістав Біблію.

Подивився на неї.

І тихо сказав:

— Я більше не знаю, як правильно.

Пауза.

— Але я не хочу здаватися.

Я відкрив.

І цього разу
не шукав відповідь.

Просто читав.

Повільно.

Слово за словом.

І вперше за цей день
всередині стало трохи тихіше.

Не легко.

Але… тихіше.