РОЗДІЛ 14.Слова

Я почав виходити частіше.

Не тому, що хотів.

Тому що не міг сидіти.

Кімната тиснула.

Стіни були близько.

Занадто.

На вулиці було легше.

Навіть коли боліло.

Я сідав на ту саму лавку.

Дивився на майданчик.

І чекав.

Не знаю чого.

Може — себе.

Влад уже грав.

Як завжди.

Легко.

Швидко.

Макс сидів поруч з дівчатами.

Гітара.

Сміх.

Марта іноді приходила.

Сідала поруч.

Ми говорили.

Небагато.

Але чесно.

І цього вистачало.

Одного разу я знову взяв м’яч.

Підійшов ближче.

Став.

Милиці поруч.

Я кинув.

Мимо.

Ще раз.

Мимо.

Я стиснув губи.

І почув за спиною:

— Краще б ти в цей час Біблію почитав.

Я обернувся.

Ілля.

Стояв поруч.

Дивився спокійно.

Наче сказав щось звичайне.

— В сенсі? — тихо запитав я.

Він знизав плечима.

— Користі було б більше.

Я нічого не відповів.

Але всередині щось різко стиснулось.

— Ти ж віруючий, — додав він.
— От і займайся тим, що має сенс.

Я подивився на м’яч.

Потім на нього.

— А це не має?

Він трохи подумав.

— Зараз — ні.

Це зачепило сильніше, ніж я очікував.

Я не закричав.

Не відповів різко.

Просто… замовк.

Він пішов.

А слова залишились.

Я стояв.

М’яч у руках.

І раптом відчув:

я не знаю, що правильно.

Я опустив м’яч.

Сів.

Марта глянула на мене.

— Що він сказав?

Я знизав плечима.

— Нічого.

Вона не повірила.

Але не питала.

І це було добре.

Я дивився в землю.

І прокручував ці слова.

Знову.

І знову.

“Краще б ти читав Біблію…”

Я злився.

Не на нього.

На себе.

Бо частина мене…
з ним погоджувалась.

І це було найгірше.

Я повернувся в кімнату раніше.

Мама була там.

— Ти як? — запитала вона.

— Нормально.

Я вже сам чув, як це звучить.

Сів.

Дістав Біблію.

Відкрив.

Читав.

Але думки були не там.

Я не чув слова.

Я чув тільки одне:

“ти робиш не те”

Я закрив книгу.

Різко.

І відкинувся назад.

— Це неправда, — тихо сказав я.

Пауза.

— Чи правда?..

Я дивився в стелю.

І не знав.

Що гірше:

помилятись

чи не розуміти, де правда.

Я закрив очі.

І тихо сказав:

— Боже…
— якщо я не туди йду — покажи.

Пауза.

— Бо я вже сам не розумію.

Тиша.

Але цього разу
вона не була порожньою.

Вона була… важкою.

Наче відповідь є.

Просто я її ще не бачу.