РОЗДІЛ 13.Ближче

Наступного дня було сонячно.

Світло било в очі.

Я вийшов на вулицю раніше.

Сів на лавку.

Милиці поруч.

Люди ще не зібралися.

Було тихо.

Я дивився на майданчик.

Порожній.

І вперше подумав:

я хочу знову там бути.

Не просто дивитися.

Грати.

Бігти.

Без думок.

Без обмежень.

Я взяв м’яч.

Підкинув.

Він вдарився об землю.

Звук той самий.

Але відчуття — інше.

Я піднявся.

Обперся на милиці.

Підійшов ближче.

Кільце було переді мною.

Я став.

Одна нога.

Милиці поруч.

Я поклав їх.

На секунду.

Просто щоб відчути.

Стояти.

Самому.

Тіло напружилось.

Я тримався.

Кинув.

М’яч влучив у кільце.

І випав.

Я не рухався.

Просто стояв.

І це вже було багато.

— Обережно, — почув я.

Я обернувся.

Марта.

Та сама дівчина.

Вона стояла трохи осторонь.

— Ти впадеш, — сказала вона.

Я ледь посміхнувся.

— Уже падав.

Вона підійшла ближче.

— І як?

— Не сподобалось.

Вона посміхнулась.

Легко.

І це було… приємно.

— Я Марта, — сказала вона.

— Данило.

— Я знаю.

Я здивувався.

— Звідки?

Вона знизала плечима.

— Тут всі про всіх знають.

Я кивнув.

— Логічно.

Пауза.

Вона подивилась на м’яч.

— Ти добре кидаєш.

— Не дуже.

— Для однієї ноги — нормально.

Я ледь усміхнувся.

— Дякую.

Вона сіла на лавку.

— Я тебе бачила вчора.

Я глянув на неї.

— Коли?

— Ти сидів і дивився.

Я відвів погляд.

— Багато хто сидить і дивиться.

— Але не всі так.

Я не зрозумів.

— Як?

Вона трохи подумала.

— Наче ти десь не тут.

Це було точно.

Я нічого не відповів.

Бо не знав, як пояснити.

— Ти сумуєш? — запитала вона.

Я глянув на неї.

І вперше не захотів брехати.

— Так.

Вона кивнула.

— Я теж.

Пауза.

І цього разу вона не була важкою.

Просто… спільною.

— У тебе там хтось залишився? — запитала вона.

— Тато.

Вона опустила очі.

— У мене теж.

Ми мовчали.

І цього разу
це було не самотньо.

Я взяв милиці.

Сів поруч.

— Ти будеш ще грати? — запитала вона.

Я подивився на майданчик.

Потім на ногу.

Потім знову на неї.

— Буду.

Вона посміхнулась.

— Тоді я прийду подивитись.

Я ледь усміхнувся.

— Добре.

Вона піднялась.

— Побачимось.

— Побачимось.

Вона пішла.

Я дивився їй услід.

І відчув щось нове.

Не біль.

Не страх.

Щось інше.

Тепле.

Я взяв м’яч.

Підкинув.

І подумав:

може, не все втрачено.

Навіть якщо болить.