РОЗДІЛ 12. Поруч

Дні почали зливатися.

Я вже не рахував.

Просто прокидався.

І жив.

По-своєму.

Я навчився ходити швидше.

На милицях.

Руки вже не боліли так, як спочатку.

Нога — навпаки.

Вона нагадувала про себе частіше.

Глухо.

Наче всередині щось не так.

Я виходив на майданчик.

Не грав.

Просто сидів.

І дивився.

Іноді ловив м’яч.

Повертав.

І цього вистачало.

— Ти як глядач, — сказав якось Влад.

Я посміхнувся.

— А ти як коментатор.

Він засміявся.

— Ні, я тут головна зірка.

— Це видно.

Ми сиділи поруч.

Було легко.

Без напруги.

З Максом було інакше.

Він завжди був у центрі.

Гітара.

Дівчата.

Сміх.

І я не міг не дивитися.

Не тому, що хотів.

Просто… він притягував.

Одного разу він грав довше, ніж зазвичай.

Поруч сиділи дві дівчини.

Одна сміялась голосніше.

І частіше дивилась на нього.

Я помітив це.

І сам не зрозумів, чому.

— Ти її знаєш? — тихо запитав Влад.

— Кого?

Він кивнув у їхній бік.

— Ні.

— Вона тут недавно.

Я кивнув.

І відвів погляд.

Але через кілька секунд
знову подивився.

Вона усміхалась.

Легко.

Наче їй не було важко.

Я подумав:

як це — жити без цього всього?

Без цієї тяжкості всередині.

Артем сів поруч.

— Ти дивишся вже хвилин п’ять, — сказав він.

Я ледь усміхнувся.

— Та ні.

— Брешеш.

Я нічого не відповів.

Він теж.

І знову стало тихо.

Але не незручно.

Просто… спокійно.

Ілля проходив повз.

Зупинився.

— Чого не тренуєшся?

Я глянув на нього.

— Я і так тренуюсь.

Він кивнув на милиці.

— Це не тренування.

Його слова зачепили.

— А що тоді?

Він трохи подумав.

— Виживання.

Пауза.

І пішов.

Я дивився йому вслід.

І не знав, що відповісти.

Може, він мав рацію.

Ввечері Макс зайшов до нас.

Без стуку.

— Можна? — сказав вже всередині.

Мама кивнула.

Він сів.

— Слухай, — сказав він мені,
— ти реально не парся.

Я глянув на нього.

— Я не парюсь.

Він посміхнувся.

— Видно.

Пауза.

— Просто… це пройде.

Я подивився на ногу.

— А якщо ні?

Він не відповів одразу.

І це було чесніше, ніж будь-які слова.

— Пройде, — сказав він тихіше.

Я кивнув.

Але цього разу
 повірив.

Вночі я довго не міг заснути.

Думки крутились.

Ті самі.

Я дістав Біблію.

Відкрив.

Не читав.

Просто тримав.

І подумав:

якщо Ти є…
чому так?

Пауза.

Я ж знаю ти бачиш.

Я не чекав відповіді.

Але все одно…
слухав.

Тиша.

І цього разу
вона була важчою, ніж раніше.