РОЗДІЛ 11.Тиша

Перші дні пройшли повільно.

Занадто.

Ранок.

День.

Вечір.

Все було однаковим.

Я прокидався.

Сідав.

Дивився у вікно.

Люди ходили.

Жили.

А я… ніби стояв на місці.

Милиці завжди були поруч.

Як нагадування.

Що тепер все не так.

Я вчився ходити.

Заново.

Раз.

Крок.

Раз.

Крок.

Спочатку повільно.

Потім трохи швидше.

Я навіть почав звикати.

І це було дивно.

Бо я не хотів звикати.

Я хотів, щоб все стало як раніше.

Але “раніше” не поверталось.

Я виходив на вулицю.

Сідав на лавку.

Дивився, як грають.

Влад бігав.

Кидав.

Сміявся.

Макс сидів поруч з дівчатами.

Грав на гітарі.

Вони слухали.

Сміялися.

Іноді співали.

Я дивився.

І мовчав.

Артем іноді сідав поруч.

— Як ти? — запитував він.

— Нормально.

— Брешеш.

Я ледь посміхався.

— Трохи.

Він кивав.

— Це теж нормально.

Ми мовчали.

І ця тиша вже не давила.

Вона просто була.

Ілля проходив повз.

Іноді кидав коротке:

— Тренуйся.

Я кивав.

Хоча не завжди хотів.

Макс одного разу сів поруч.

— Слухай, — сказав він,
— ти сильно не заганяйся.

Я глянув на нього.

— В сенсі?

Він знизав плечима.

— Життя не закінчилось.

Я подивився на свою ногу.

— Для мене трохи закінчилось.

Він мовчав секунду.

— Тоді почни нове.

Я нічого не відповів.

Бо не знав, як.

Ввечері було найважче.

Коли всі розходились.

Коли ставало тихо.

І думки повертались.

Я лежав.

Дивився в стелю.

І слухав.

Не звуки.

Тишу.

Вона була глибшою, ніж раніше.

І в ній не було відповідей.

Я молився.

Не завжди словами.

Іноді просто думками.

Іноді — нічим.

І чекав.

Хоч щось.

Будь-який знак.

Будь-яке відчуття.

Але нічого не було.

Тільки тиша.

Я відкрив Біблію.

Читав.

Слова були ті самі.

Але відчувались інакше.

Наче вони не доходили.

Я закрив книгу.

І довго сидів.

Не злий.

Не розбитий.

Просто… порожній.

— Ти щось відчуваєш? — тихо запитав я в темряву.

Відповіді не було.

Я ліг.

І зрозумів:

іноді найважче —
це не біль.

А тиша,
в якій ти залишаєшся сам.