РОЗДІЛ 10. Милиці

Перші кроки були дивними.

Не болючими.

Неправильними.

Я не довіряв собі.

Ні ногам.

Ні підлозі.

Милиці скрипіли при кожному русі.

Раз.

Крок.

Раз.

Крок.

Все було повільно.

Занадто.

Я дивився вниз.

Щоб не впасти.

Хоча вже впав.

І це сиділо десь всередині.

Мама йшла поруч.

— Обережно, — сказала вона.

Я кивнув.

Хоча і так йшов обережно.

Занадто.

Сходи були найгірші.

Я зупинився перед ними.

Подивився вниз.

І відчув страх.

— Я допоможу, — сказала мама.

— Не треба, — сказав я.

Голос прозвучав різкіше, ніж я хотів.

Вона нічого не сказала.

Я зробив перший крок.

Потім ще.

Милиці ковзнули.

Серце різко вдарило.

Але я втримався.

Я дійшов.

Повільно.

Але сам.

І це було важливо.

Ми повернулися в табір.

Все було тим самим.

Будівля.

Коридори.

Люди.

Але тепер всі дивились інакше.

Я це відчував.

Навіть якщо вони нічого не казали.

Я зайшов у кімнату.

Софія підбігла.

— Ти що, тепер так будеш ходити?

Я подивився на милиці.

— Тимчасово.

Вона кивнула.

— Виглядає складно.

Я ледь посміхнувся.

— Є трохи.

Мама допомогла сісти.

Я опустився на ліжко.

І відчув втому.

Не фізичну.

Глибшу.

Наче всередині щось стало важчим.

У дверях з’явився Влад.

— О, ти вже тут, — сказав він.
— Як нога?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Він подивився на гіпс.

— Серйозно виглядає.

— Так.

Пауза.

— Ти ще будеш грати?

Я не відповів одразу.

Подивився на милиці.

— Не знаю.

Він кивнув.

— Зрозуміло.

Макс заглянув за ним.

— Ого… — сказав він.
— Ти як?

— Живий.

Він усміхнувся.

— Це вже плюс.

Я ледь кивнув.

Ілля стояв трохи далі.

Дивився мовчки.

— Тепер головне — не лізти туди, де не треба, — сказав він.

Я глянув на нього.

— Я і не ліз.

Він знизав плечима.

— Значить, не пощастило.

Його слова зачепили.

Я нічого не сказав.

Але відчув:

мені це не подобається.

Вони пішли.

У кімнаті стало тихо.

Я залишився сам.

Мама пішла по воду.

Софія — за нею.

Я сидів.

Дивився на гіпс.

На милиці.

І раптом подумав:

а якщо це надовго?

Ця думка не була гучною.

Але важкою.

Я відкинувся назад.

Подивився в стелю.

І вперше за сьогодні
не знав, що робити.

Я дістав Біблію.

Відкрив.

Не шукав нічого конкретного.

Просто відкрив.

Очі впали на рядок.

“Сила Моя здійснюється в немочі…”

Я довго дивився.

І не розумів.

Яка ще сила?

Тут тільки слабкість.

Я закрив книгу.

Поклав поруч.

І тихо сказав:

— Я не розумію.

Пауза.

— Але… якщо Ти є — допоможи.

Це вже було більше, ніж “дякую”.

Я закрив очі.

І відчув:

цей шлях буде довшим,
ніж я думав.