РОЗДІЛ 9. Лікарня

Я не пам’ятаю, як мене довезли.

Шум.

Голоси.

Руки.

Все змішалось.

Я відкривав очі — і знову закривав.

Біль не зникав.

Він просто ставав різним.

То гострий.

То тупий.

Але завжди — зі мною.

Мене поклали на кушетку.

Світло було яскраве.

Занадто.

Я примружився.

— Не рухайся, — сказав хтось.

Я і так не міг.

Хтось торкнувся ноги.

Я різко вдихнув.

— Боляче? — запитали.

Я кивнув.

— Зрозуміло.

Це слово нічого не означало.

Просто… прозвучало.

Поруч стояла мама.

Я побачив її не одразу.

Вона тримала мене за руку.

Міцно.

— Я тут, — сказала вона.

Я кивнув.

І вперше за цей час
мені стало трохи спокійніше.

Трохи.

— Треба зробити знімок, — сказав лікар.

Його голос був спокійний.

Наче це щось звичайне.

Мене повезли.

Коридор.

Білий.

Довгий.

Я дивився в стелю.

І думав тільки про одне:

щоб це було не серйозно.

Щоб це просто… пройшло.

Мене зупинили.

— Лежи рівно, — сказали.

Я намагався.

Але тіло напружувалось саме.

— Не рухайся.

Клік.

Тиша.

Потім ще.

Клік.

Все.

Мене повернули назад.

Чекання було найгіршим.

Біль був зрозумілий.

А це — ні.

Я дивився в одну точку.

І не кліпав.

— Данило, — тихо сказала мама.

Я повернув голову.

— Все буде добре.

Я кивнув.

Але цього разу
я не повірив.

Лікар прийшов не одразу.

Він тримав знімок.

Дивився на нього.

Потім — на мене.

— Є пошкодження, — сказав він.

Я мовчав.

— Сильний забій.
— він трохи помовчав
— і, схоже, зачеплені нерви.

Я не одразу зрозумів.

— Це серйозно? — запитала мама.

Лікар не відповів одразу.

І ця пауза
сказала більше, ніж слова.

— Потрібно зафіксувати ногу, — сказав він.
— І спостерігати.

— Він буде ходити? — тихо запитала мама.

Тиша.

Коротка.

Але дуже гучна.

Лікар подивився на мене.

Не довго.

— Поки рано говорити.

Це була не відповідь.

Але я зрозумів.

Мені наклали гіпс.

Холодний.

Твердий.

Я дивився, як нога зникає під ним.

Наче її забирають.

— Не рухайся кілька тижнів, — сказали.

Кілька тижнів.

Це звучало як щось далеке.

Нереальне.

Мені дали милиці.

Я взяв їх у руки.

Вони були легкі.

Але відчувались важкими.

— Спробуй встати, — сказали.

Я подивився на маму.

Вона кивнула.

Я піднявся.

Повільно.

Одна нога.

Милиці.

Незручно.

Неправильно.

Я зробив крок.

Потім ще.

Я йшов.

Але це вже був не я.

Це був хтось інший.

Я подивився вниз.

І вперше по-справжньому зрозумів:

моє життя змінилось.

Не через війну.

Через це.

— Обережно, — сказали поруч.

Я кивнув.

Але всередині було інше:

страх.

І тиша.

Я вийшов з лікарні на милицях.

Світ був тим самим.

А я — ні.

Я зробив ще один крок.

І подумав:

тепер все буде інакше.