РОЗДІЛ 8. Ранок і травма

Я прокинувся раніше.

Знову.

Цього разу не від тривоги.

Просто… тіло саме.

У кімнаті було тихо.

Софія спала.
Мама теж.

Я підвівся обережно.

Підлога холодна.

Але вже звична.

Я вдягнувся швидко.

Не шумів.

Вийшов у коридор.

Світло було м’яке.

Ранкове.

Ніхто не ходив.

Це був єдиний час,
коли тут було спокійно.

Я вийшов на вулицю.

Повітря холодне.

Свіже.

Я вдихнув глибоко.

І вперше за ці дні
відчув щось… живе.

Я почав бігти.

Повільно.

Не для результату.

Просто… щоб рухатись.

Асфальт під ногами.

Рівний.

Звук кроків.

Раз.
Два.
Раз.
Два.

Думки почали зникати.

І це було добре.

Я біг далі.

Трохи швидше.

Дихання важче.

Але всередині — легше.

Наче я залишаю щось позаду.

Хоча воно все одно зі мною.

Я зупинився біля майданчика.

Кільце.

Порожнє.

Я підійшов.

М’яч лежав збоку.

Я підняв його.

Підкинув.

Вдарився об землю.

Той самий звук.

Я посміхнувся.

Кинув.

Попав.

Ще раз.

Мимо.

Я підійшов ближче.

Кинув з-під кільця.

Попав.

Я грав один.

Без рахунку.

Без правил.

Просто рух.

І в якийсь момент
я відчув:

мені добре.

Ненадовго.

Але добре.

— Рано ти, — почув я.

Я обернувся.

Влад.

— Не спиться, — сказав я.

Він кивнув.

— Мені теж.

Він підійшов.

Взяв м’яч.

— Граємо?

— Давай.

Ми почали.

Передачі.

Кроки.

Рух.

— Швидше, — сказав він.

Я прискорився.

Він теж.

— Не зупиняйся, — кинув він.

Я біг.

М’яч у руках.

Крок.

Ще.

І тут…

нога стала не так.

Я не одразу зрозумів.

Просто щось… змістилось.

І наступний крок не вийшов.

Я впав.

Різко.

Без підготовки.

Біль прийшов одразу.

Сильний.

Гострий.

Я не зміг вдихнути.

Нога… не слухалась.

— Данило! — почув я.

Голос був десь далеко.

…Я лежав.

Дивився в небо.

Воно було таке ж.

Спокійне.

Наче нічого не сталося.

— Данило! — голос Влада був ближче.

Я спробував піднятись.

Спочатку на руки.

Повільно.

Біль уже був.

Але терпимий.

— Не вставай, — сказав він.

Я не послухав.

Поставив ногу.

І різко вдихнув.

Біль пройшов крізь усе тіло.

Гострий.

Глибокий.

Я стиснув зуби.

Зробив крок.

Ще один.

Нога не слухалась.

Вона була… ніби не моя.

Я йшов.

Криво.

Повільно.

І навіть мені самому

було боляче на це дивитися.

— Данило, сядь! — сказав Влад.

Я зробив ще крок.

І нога підвернулась.

Я впав.

Цього разу гірше.

Біль накрив повністю.

Я навіть не одразу зрозумів, де я.

Просто лежав.

І не рухався.

Дихання збилось.

— Все, не рухайся, — сказав Влад вже зовсім поруч.

Я не відповів.

Бо не міг.

Я подивився на ногу.

Вона лежала якось неправильно.

Я спробував поворухнути ногою.

І одразу пожалкував.

Біль був сильніший.

Глибший.

— Чекай, — сказав Влад.
— Зараз покличу.

Він кудись побіг.

Я залишився.

Один.

На холодному асфальті.

І вперше за ці дні
мені стало по-справжньому страшно.

Не через війну.

Через себе.

Я подивився на ногу.

Вона була… не така.

Я відвів погляд.

Бо не хотів це бачити.

Дихання стало важким.

— Боже… — тихо сказав я.

Пауза.

— тільки не це.

Це була не молитва.

Це був страх.

Люди підбігли швидко.

Голоси.

Руки.

Хтось щось говорив.

Я майже не чув.

Тільки одне:

“не вставай”

“швидку”

“обережно”

Мене підняли.

Біль знову вдарив.

Я стиснув зуби.

Мене посадили.

Я тримався за лавку.

І дивився вниз.

На свою ногу.

Я не впізнавав її.

Наче це вже не моя.

— Все буде нормально, — сказав хтось.

Я не повірив.

Влад стояв поруч.

— Ти чуєш мене? — запитав він.

Я кивнув.

Хоча нічого не чув.

Тільки одне всередині:

“все змінилось”

І цього разу
я був не готовий.