РОЗДІЛ 7.Нові сусіди

Я прокинувся від голосів.

Не гучних.

Просто… нових.

Я відкрив очі.

Сон ще тримав.

У кімнаті було світло.

Мама вже не спала.
Софія сиділа на ліжку, обійнявши коліна.

- Що сталося? - тихо запитав я.

Мама глянула на мене.

- До нас заселили ще людей, - сказала вона.
- В сусідню кімнату.

Я піднявся.

Двері навпроти були відкриті.

Хтось заносив речі.

Сумки. Рюкзаки.

Я вийшов у коридор.

Там стояли троє.

Перший - високий.
Спортивний.
Впевнений.

Другий - трохи стриманіший.
З холодним поглядом.

Третій - з гітарою за спиною.

- Привіт, - сказав перший.
- Ми тут тепер поруч.

Я кивнув.

- Данило.

- Влад, - сказав він.
- Ми вчора грали.

Я впізнав його.

- А це Ілля, - додав він.

Той просто кивнув.

- Привіт.

Я глянув на нього уважніше.

І теж впізнав.

Він був на майданчику вчора.
Стояв трохи осторонь.
Дивився, як грають інші.

Майже не говорив.

Його голос був спокійний.
Але без тепла.

- Макс, - сказав третій, поправляючи гітару.
- Якщо що - я не шумлю… сильно.

Я ледь усміхнувся.

- Нормально.

Вони зайшли у свою кімнату.

Я ще трохи постояв у коридорі.

І відчув:

тепер тут стало більше життя.

І більше… різних людей.

Я повернувся в кімнату.

Мама складала речі.

Софія дивилась у двері.

- Хто це? - тихо запитала вона.

- Сусіди.

Вона кивнула.

- Вони нормальні?

Я трохи подумав.

- Поки не знаю.

Я сів на ліжко.

Рука сама потягнулась до рюкзака.

Я дістав Біблію.

Не тому, що “треба”.

Просто… захотів.

Відкрив.

Сторінки шелестіли тихо.

Я читав.

Повільно.

Не все розумів.

Але деякі слова…
зачіпали.

“Не бійся, бо Я з тобою…”

Я зупинився.

Перечитав ще раз.

І вперше за ці дні
зловив себе на думці:

я хочу в це вірити.

Не “треба”.

А хочу.

- Ти читаєш? - почув я.

Я підняв голову.

У дверях стояв Артем.

- Так.

Він зайшов.

Глянув на книгу.

- І як?

Я трохи подумав.

- Поки що… не знаю.

Він кивнув.

- Це нормально.

Пауза.

- Головне - не закривати.

Я запам’ятав.

З коридору почувся звук гітари.

Макс.

Він грав легко.

Наче не старався.

Але виходило добре.

Софія підняла голову.

- Красиво, - сказала вона.

Я кивнув.

- Так.

Але всередині з’явилось інше відчуття.

Трохи колюче.

Я дивився у відкриту Біблію.

І не міг зрозуміти:

чому хтось просто грає,
сміється,
живе легко…

А в мене всередині
все ще неспокійно.

Я закрив книгу.

Поклав поруч.

І подумав:

може, справа не в тому, що навколо.

Може… щось всередині мене.

Я підвівся.

- Підеш сьогодні? - запитав Артем.

- Куди?

- На майданчик.

Я глянув у вікно.

Світло було вже інше.

День почався.

І разом з ним
починалось щось нове.

- Піду, - сказав я.

І вперше відчув,
що цей день
буде не таким, як попередні.

Хоча я ще не знав - 
наскільки.