РОЗДІЛ 7.Нові сусіди

Я прокинувся від голосів.

Не гучних.

Просто… нових.

Я відкрив очі.

Сон ще тримав.

У кімнаті було світло.

Мама вже не спала.
Софія сиділа на ліжку, обійнявши коліна.

— Що сталося? — тихо запитав я.

Мама глянула на мене.

— До нас заселили ще людей, — сказала вона.
— В сусідню кімнату.

Я піднявся.

Двері навпроти були відкриті.

Хтось заносив речі.

Сумки. Рюкзаки.

Я вийшов у коридор.

Там стояли троє.

Перший — високий.
Спортивний.
Впевнений.

Другий — трохи стриманіший.
З холодним поглядом.

Третій — з гітарою за спиною.

— Привіт, — сказав перший.
— Ми тут тепер поруч.

Я кивнув.

— Данило.

— Влад, — сказав він.
— Ми вчора грали.

Я впізнав його.

— А це Ілля, — додав він.

Той просто кивнув.

— Привіт.

Я глянув на нього уважніше.

І теж впізнав.

Він був на майданчику вчора.
Стояв трохи осторонь.
Дивився, як грають інші.

Майже не говорив.

Його голос був спокійний.
Але без тепла.

— Макс, — сказав третій, поправляючи гітару.
— Якщо що — я не шумлю… сильно.

Я ледь усміхнувся.

— Нормально.

Вони зайшли у свою кімнату.

Я ще трохи постояв у коридорі.

І відчув:

тепер тут стало більше життя.

І більше… різних людей.

Я повернувся в кімнату.

Мама складала речі.

Софія дивилась у двері.

— Хто це? — тихо запитала вона.

— Сусіди.

Вона кивнула.

— Вони нормальні?

Я трохи подумав.

— Поки не знаю.

Я сів на ліжко.

Рука сама потягнулась до рюкзака.

Я дістав Біблію.

Не тому, що “треба”.

Просто… захотів.

Відкрив.

Сторінки шелестіли тихо.

Я читав.

Повільно.

Не все розумів.

Але деякі слова…
зачіпали.

“Не бійся, бо Я з тобою…”

Я зупинився.

Перечитав ще раз.

І вперше за ці дні
зловив себе на думці:

я хочу в це вірити.

Не “треба”.

А хочу.

— Ти читаєш? — почув я.

Я підняв голову.

У дверях стояв Артем.

— Так.

Він зайшов.

Глянув на книгу.

— І як?

Я трохи подумав.

— Поки що… не знаю.

Він кивнув.

— Це нормально.

Пауза.

— Головне — не закривати.

Я запам’ятав.

З коридору почувся звук гітари.

Макс.

Він грав легко.

Наче не старався.

Але виходило добре.

Софія підняла голову.

— Красиво, — сказала вона.

Я кивнув.

— Так.

Але всередині з’явилось інше відчуття.

Трохи колюче.

Я дивився у відкриту Біблію.

І не міг зрозуміти:

чому хтось просто грає,
сміється,
живе легко…

А в мене всередині
все ще неспокійно.

Я закрив книгу.

Поклав поруч.

І подумав:

може, справа не в тому, що навколо.

Може… щось всередині мене.

Я підвівся.

— Підеш сьогодні? — запитав Артем.

— Куди?

— На майданчик.

Я глянув у вікно.

Світло було вже інше.

День почався.

І разом з ним
починалось щось нове.

— Піду, — сказав я.

І вперше відчув,
що цей день
буде не таким, як попередні.

Хоча я ще не знав —
наскільки.