РОЗДІЛ 6. Вечір

Вечір прийшов непомітно.

Просто стало темніше.

У кімнаті було тихо.

Софія сиділа на ліжку і щось малювала.
Мама складала речі.

Я ліг.

Дивився в стелю.

Тіло було втомлене.

Приємно.

Наче я щось зробив.

Хоч нічого особливого не сталося.

— Ти сьогодні інший, — сказала мама.

Я повернув голову.

— В сенсі?

Вона трохи подумала.

— Спокійніший.

Я мовчав.

Бо сам це відчував.

Не повністю.

Але трохи.

— Я грав, — сказав я.

— Я бачила майданчик, — відповіла вона.
— Там багато людей.

— Так.

Пауза.

— І як тобі?

Я знову подивився в стелю.

— Нормально.

Вона посміхнулась.

— Це добре.

Софія підняла голову.

— Я теж хочу грати.

— Підеш завтра, — сказав я.

Вона кивнула.

І знову почала малювати.

Я підвівся.

— Я на кухню.

— Добре, — сказала мама.

Коридор був тихий.

Не такий, як вдень.

Спокійніший.

Я зайшов на кухню.

Світло було м’яке.

Хтось сидів. Хтось мовчав.

Я налив чай.

Сів.

І вперше за ці дні
мені не хотілося думати.

Я просто сидів.

І це було… добре.

Я повернувся в кімнату пізніше.

Софія вже спала.

Мама теж.

Світло було вимкнене.

Я ліг.

Темрява була інша.

Не така важка, як раніше.

Я дивився в стелю.

Хоча нічого не бачив.

І раптом зловив себе на думці:

сьогодні було не тільки погано.

Це було дивно.

Бо я вже звик чекати тільки поганого.

Я закрив очі.

І вперше за ці дні
не просив нічого.

Просто сказав:

— Дякую.

Пауза.

— За цей день.

Я не знав, чи це правильно.

Чи достатньо.

Але це було чесно.

І цього разу
тиша не лякала.

Вона була… спокійною.

Я заснув швидко.

І вперше за довгий час
без думки, що щось має статися.

Просто… заснув.

Наче на один вечір
все стало трохи легше.

І я ще не знав,
що це відчуття не затримається надовго.