РОЗДІЛ 5.Баскетбол

Перший кидок був мимо.

Другий - теж.

- Нормально, - сказав Артем.
- Тут у всіх спочатку мимо.

Я посміхнувся.

- Я і вдома не сильно влучав.

- Тоді ти як всі, - спокійно відповів він.

Я підкинув м’яч ще раз.

Кинув.

Попав.

Не чисто.
Від щита.

Але попав.

- О, - сказав Артем.
- Уже краще.

Я відчув щось просте.

Легке.

Радість.

На майданчику почали збиратися люди.

Хлопці.

Різні.

Хтось одразу взяв м’яч.
Хтось просто стояв.

Я дивився.

І вперше за ці дні
мені захотілося бути серед них.

- Граємо? - крикнув хтось.

Я глянув на Артема.

Він знизав плечима.

- Пішли.

Ми підійшли ближче.

- Ти граєш? - запитав один.

Високий.

Впевнений.

- Трохи, - сказав я.

Він посміхнувся.

- Тут всі “трохи”.

Я впізнав фразу.

Глянув на Артема.

Він мовчки дивився.

- Я Влад, - сказав той хлопець.

- Данило.

- Ставай.

Гра почалась без правил.

Без рахунку.

Просто рух.

Я біг.

І вперше за ці дні
не думав.

Ні про війну.
Ні про тата.
Ні про те, де ми.

Тільки про м’яч.

Передача.

Крок.

Кидок.

Мимо.

- Руки м’якше, - сказав Влад.

Я кивнув.

Наступний раз - ближче.

- Так, - сказав він.
- Уже є щось.

Я не був хорошим гравцем.

Я це знав.

Але мені було все одно.

Бо це було життя.

Після гри ми сіли на бордюр.

Дихання важке.

- Звідки ти? - запитав Влад.

Я сказав.

Він кивнув.

- Я теж не звідси, - сказав він.
- Уже третій табір.

Я здивувався.

- І як?

Він посміхнувся.

- Звикаєш.

Я подивився на Артема.

Той нічого не сказав.

- Тут нормально, - продовжив Влад.
- Є де грати, є де жити.

Пауза.

- І дівчата є.

Я ледь посміхнувся.

- Це головне? - запитав я.

Він засміявся.

- Ні.
- він трохи подумав
- Але допомагає.

Поруч сів ще один хлопець.

- Ілля, - сказав він коротко.

Я кивнув.

- Данило.

Він глянув на мене уважно.

- Довго тут?

- Вчора приїхали.

Він кивнув.

- Зрозуміло.

Його голос був інший.

Спокійний.

Але холодний.

- Тут треба швидко включатися, - сказав він.
- Інакше з’їдеш.

Я не відповів.

Бо не знав, що саме означає “включатися”.

- Не слухай його, - сказав Влад.
- Він у нас серйозний.

Ілля нічого не відповів.

Просто дивився вперед.

- Він син судді, - тихо сказав Влад.
- Все знає, як правильно.

Я глянув на Іллю.

Той ледь посміхнувся.

- Хтось має.

Пауза.

Я сидів між ними.

І раптом відчув:

я вже не зовсім один.

Ще не свій.

Але вже і не чужий.

- Завтра ще прийдеш? - запитав Влад.

- Прийду.

І це було перше “завтра”,
яке звучало не страшно.

Я підвівся.

Ноги були втомлені.

Але приємно.

Ми розійшлися.

Я йшов назад.

Повільно.

І вперше за ці дні
не хотів пришвидшити крок.

Бо не тікав.

Я зайшов у будівлю.

І зловив себе на думці:

може, тут не тільки біль.

Може, тут ще щось є.

Я відкрив двері кімнати.

Мама глянула на мене.

- Де ти був?

- Грав.

Вона трохи здивувалась.

- І як?

Я сів на ліжко.

І вперше за довгий час
відповів чесно:

- Нормально.

І цього разу
це не було брехнею.