РОЗДІЛ 5.Баскетбол

Перший кидок був мимо.

Другий — теж.

— Нормально, — сказав Артем.
— Тут у всіх спочатку мимо.

Я посміхнувся.

— Я і вдома не сильно влучав.

— Тоді ти як всі, — спокійно відповів він.

Я підкинув м’яч ще раз.

Кинув.

Попав.

Не чисто.
Від щита.

Але попав.

— О, — сказав Артем.
— Уже краще.

Я відчув щось просте.

Легке.

Радість.

На майданчику почали збиратися люди.

Хлопці.

Різні.

Хтось одразу взяв м’яч.
Хтось просто стояв.

Я дивився.

І вперше за ці дні
мені захотілося бути серед них.

— Граємо? — крикнув хтось.

Я глянув на Артема.

Він знизав плечима.

— Пішли.

Ми підійшли ближче.

— Ти граєш? — запитав один.

Високий.

Впевнений.

— Трохи, — сказав я.

Він посміхнувся.

— Тут всі “трохи”.

Я впізнав фразу.

Глянув на Артема.

Він мовчки дивився.

— Я Влад, — сказав той хлопець.

— Данило.

— Ставай.

Гра почалась без правил.

Без рахунку.

Просто рух.

Я біг.

І вперше за ці дні
не думав.

Ні про війну.
Ні про тата.
Ні про те, де ми.

Тільки про м’яч.

Передача.

Крок.

Кидок.

Мимо.

— Руки м’якше, — сказав Влад.

Я кивнув.

Наступний раз — ближче.

— Так, — сказав він.
— Уже є щось.

Я не був хорошим гравцем.

Я це знав.

Але мені було все одно.

Бо це було життя.

Після гри ми сіли на бордюр.

Дихання важке.

— Звідки ти? — запитав Влад.

Я сказав.

Він кивнув.

— Я теж не звідси, — сказав він.
— Уже третій табір.

Я здивувався.

— І як?

Він посміхнувся.

— Звикаєш.

Я подивився на Артема.

Той нічого не сказав.

— Тут нормально, — продовжив Влад.
— Є де грати, є де жити.

Пауза.

— І дівчата є.

Я ледь посміхнувся.

— Це головне? — запитав я.

Він засміявся.

— Ні.
— він трохи подумав
— Але допомагає.

Поруч сів ще один хлопець.

— Ілля, — сказав він коротко.

Я кивнув.

— Данило.

Він глянув на мене уважно.

— Довго тут?

— Вчора приїхали.

Він кивнув.

— Зрозуміло.

Його голос був інший.

Спокійний.

Але холодний.

— Тут треба швидко включатися, — сказав він.
— Інакше з’їдеш.

Я не відповів.

Бо не знав, що саме означає “включатися”.

— Не слухай його, — сказав Влад.
— Він у нас серйозний.

Ілля нічого не відповів.

Просто дивився вперед.

— Він син судді, — тихо сказав Влад.
— Все знає, як правильно.

Я глянув на Іллю.

Той ледь посміхнувся.

— Хтось має.

Пауза.

Я сидів між ними.

І раптом відчув:

я вже не зовсім один.

Ще не свій.

Але вже і не чужий.

— Завтра ще прийдеш? — запитав Влад.

— Прийду.

І це було перше “завтра”,
яке звучало не страшно.

Я підвівся.

Ноги були втомлені.

Але приємно.

Ми розійшлися.

Я йшов назад.

Повільно.

І вперше за ці дні
не хотів пришвидшити крок.

Бо не тікав.

Я зайшов у будівлю.

І зловив себе на думці:

може, тут не тільки біль.

Може, тут ще щось є.

Я відкрив двері кімнати.

Мама глянула на мене.

— Де ти був?

— Грав.

Вона трохи здивувалась.

— І як?

Я сів на ліжко.

І вперше за довгий час
відповів чесно:

— Нормально.

І цього разу
це не було брехнею.