РОЗДІЛ 4. Нова кімната

Я прокинувся раніше за всіх.

Не тому, що виспався.

Просто сон був… поверхневий.

Наче я весь час слухав.

У кімнаті було тихо.

Софія ще спала.
Мама — теж.

Я обережно підвівся.

Підлога знову була холодна.

Я відкрив двері.

Коридор був майже порожній.

Світло різало очі.

Я не поспішав.

Просто йшов.

Без цілі.

Тут було дивне відчуття часу.

Наче він не рухався.

А просто… тягнувся.

З кухні пахло чаєм.

І чимось солодким.

Я зайшов.

Кілька людей сиділи за столами.

Говорили тихо.

Я взяв кружку.

Налив чай.

Сів окремо.

Гарячий.

Обпік губи.

Але це було добре.

Хоч щось справжнє.

— Ти рано встав.

Я підняв голову.

Артем.

Він стояв з тією ж самою кружкою.

— Не спиться, — сказав я.

Він кивнув.

Сів навпроти.

— Тут майже ніхто нормально не спить, — сказав він.

Пауза.

— Ти звик?

Він ледь усміхнувся.

— Ні.

І трохи подумав.

— Просто перестав чекати, що стане як раніше.

Я опустив очі в чай.

— А стане?

Він не відповів одразу.

— Не знаю, — сказав тихо.

Ми мовчали.

І ця тиша вже не була чужою.

— Чим ти займаєшся? — запитав я.

Він глянув на мене.

— Працюю.

— В ноутбуці?

— Так.

— Чим саме?

Він трохи задумався.

— Пишу.

Я ледь посміхнувся.

— Я теж іноді.

Він підняв брову.

— Серйозно?

— Вірші.

Пауза.

— Не показую нікому.

Він кивнув.

— Правильно.

Я здивувався.

— Чому?

Він зробив ковток чаю.

— Бо як тільки покажеш — вони стануть не тільки твоїми.

Я нічого не сказав.

Але запам’ятав.

— Підеш сьогодні на майданчик? — запитав він.

— Який?

— Баскетбольний.

Я вперше за весь час
відчув щось схоже на… нормальність.

— Піду.

Він кивнув

— О дванадцятій.

Я піднявся.

— Добре.

Я повернувся в кімнату.

Мама вже не спала.

Сиділа на ліжку.

— Де ти був?

— На кухні.

Вона подивилась на мене уважно.

— Ти як?

Я трохи подумав.

— Нормально.

Вона мовчала.

— Ти теж брешеш, — сказав я.

Вона ледь усміхнулась.

— Трохи.

Софія прокинулась.

Потягнулась.

— Ми вже вдома? — сонно сказала вона.

Ніхто не відповів.

Вона відкрила очі.

Подивилась навколо.

І зрозуміла.

— Я не хочу тут бути.

Мама обійняла її.

Я відвернувся.

Бо не знав, як це виправити.

До дванадцятої час тягнувся довго.

Я сидів.

Лежав.

Ходив.

Не знаходив собі місця.

І вперше за ці дні
зловив себе на думці:

я хочу чимось зайнятись.

Не думати.

Просто жити.

Я вийшов раніше.

Майданчик був за будівлею.

Кільце.

Асфальт.

Сітка трохи порвана.

Але це було… знайоме.

Я взяв м’яч.

Підкинув.

Він вдарився об землю.

Звук був правильний.

Я кинув.

Не влучив.

Але це не мало значення.

— Рано прийшов.

Я обернувся.

Артем.

— Так.

Він став поруч.

— Граєш?

— Трохи.

Він кивнув.

— Тут всі грають “трохи”.

Я посміхнувся.

І вперше за ці дні
відчув щось легке.

Наче життя не закінчилось.

Просто стало іншим.

І, можливо,
його ще можна зібрати по частинах.

Я взяв м’яч.

Подивився на кільце.

І подумав:

може, я ще не все втратив.