РОЗДІЛ 3. Табір

Ми приїхали, коли вже було світло.

Не ранок.
А щось між.

Наче день почався… але не повністю.

Я не одразу зрозумів, що це вже кінець дороги.

Машина просто зупинилась.

І ніхто не сказав: “Приїхали”.

— Виходимо, — тихо сказала мама.

Я відкрив двері.

Повітря було інше.

Холодніше.

І чуже.

Першим, що я побачив, були люди.

Багато людей.

Занадто багато.

Хтось сидів на валізах.
Хтось стояв.
Хтось говорив по телефону.

Різні мови.

Але всі звучали однаково.

Втомлено.

Я взяв рюкзак.

Софія тримала мене за руку.

Міцно.

Наче боялась загубитись.

— Ми тут будемо жити? — тихо запитала вона.

Я не знав, що сказати.

— Тимчасово, — відповіла мама.

Це слово вже нічого не значило.

Нас провели всередину.

Довгий коридор.

Білий.

Холодний.

Світло було занадто яскраве.

І від цього ще більш порожнє.

— Прізвище? — запитала жінка за столом.

Мама відповіла.

Я не слухав.

Я дивився на людей.

І раптом зрозумів:

тут у кожного своя історія.

І всі вони… однаково важкі.

— Вам сюди, — сказала жінка.

І показала в бік сходів.

Ми піднялись.

Другий поверх.

Потім ще.

Я вже не відчував ніг.

Хоча вони були цілі.

Двері.

Кімната.

— Це для вас, — сказала жінка.

Мама зайшла першою.

Софія — за нею.

Я залишився на секунду в коридорі.

І не хотів заходити.

Бо якщо зайду — це вже по-справжньому.

Я зробив крок.

Кімната була маленька.

Три ліжка.

Стіл.

Шафа.

І все.

— Тут нормально, — сказала мама.

Я кивнув.

Хоча це не було нормально.

— Я хочу додому, — тихо сказала Софія.

І цього разу ніхто не відповів.

Ми розклали речі.

Точніше — поклали.

Бо розкладати було нічого.

Я сів на ліжко.

Матрац був жорсткий.

Я провів рукою по ковдрі.

Чужа.

Все тут було чужим.

Навіть тиша.

— Данило, допоможеш? — сказала мама.

Я підвівся.

І раптом зрозумів:

тепер я тут.

Не в гостях.

Не на кілька днів.

А просто… тут.

Я вийшов у коридор.

Люди ходили.

Двері відкривались і закривались.

Хтось плакав.

Хтось сміявся.

І це було дивно.

Як можна сміятись тут?

Я пішов далі.

До сходів.

І там вперше побачив його.

Він сидів на підвіконні.

З ноутбуком.

Високий.

Худий.

Окуляри.

Не дивився ні на кого.

Тільки в екран.

Наче його це все не стосується.

Я пройшов повз.

Але відчув його погляд.

— Ти новий? — сказав він.

Я зупинився.

— Так.

Він кивнув.

— Я теж.

Пауза

— Давно?

— Другий день.

Я кивнув.

Не знав, що ще сказати.

— Я Артем, — сказав він.

— Данило.

Ми потиснули руки.

Його рука була холодна.

— Тут… дивно, — сказав я.

Він ледь усміхнувся.

— Тут не дивно.
— він трохи помовчав
— тут просто ніхто не вдома.

Я нічого не відповів.

Бо це було правдою.

— Ти віриш? — раптом запитав він.

Я здивувався.

— Вірую

Він кивнув.

— Добре.

— Чому?

Він закрив ноутбук.

Подивився на мене.

— Бо тут багато хто перестає.

Ми мовчали.

І вперше за весь час
я відчув, що я не один.

Хоча нічого ще не змінилось.

Я повернувся в кімнату.

Софія вже лежала.

Мама сиділа поруч.

— Де ти був? — тихо запитала вона.

— Просто… дивився.

Вона кивнула.

— Тут треба звикнути.

Я сів на ліжко.

І подумав:

а якщо я не хочу звикати?

Я ліг.

Дивився в стелю.

Ту саму думку, що була вчора,
я почув знову.

Тільки тепер вона була гучніша.

“Це не тимчасово.”

Я закрив очі.

І тихо, майже без голосу, сказав:

— Боже…
— ти тут?

Тиша.

І цього разу
вона була ще глибша.