РОЗДІЛ 2. Дорога

Я не пам’ятаю, хто перший сказав “поїхали”.

Здається, це сказала мама.

Але це слово нічого не вирішувало.
Ми вже їхали.

Машина рушила повільно.

Наче теж не хотіла.

Я сидів ззаду.
Поруч — Софія.
Вона тримала свою іграшку так, ніби відпустить — і все розвалиться.

Мама дивилась вперед.

Вона не плакала.

І це лякало більше.

Я обернувся.

Будинок стояв на місці.
Під’їзд. Вікна. Балкони.

Все було там.

Просто… без нас.

— Ми повернемося? — тихо запитала Софія.

Мама не одразу відповіла.

— Так, — сказала вона.

Я дивився на неї.

І зрозумів, що вона теж не знає.

Дорога була повільна.

Занадто багато машин.

Занадто багато людей.

Всі їхали.

Ніхто не знав куди.

І це було найстрашніше.

Не вибухи.

Не новини.

А це відчуття,
що ти їдеш —
і не знаєш, де зупинишся.

Телефон не замовкав.

Повідомлення.

Дзвінки.

Голосові.

Я відкрив чат з татом.

Останнє повідомлення:

“Напиши, як доїдете.”

Я набрав:

“Ми виїхали.”

Стер.

Набрав знову:

“Все добре.”

І відправив.

Це теж була брехня.

Ми їхали довго.

Години змішались.

День розтягнувся.

Іноді машина зупинялась.

І тоді ставало тихо.

Дуже тихо.

Ніхто не виходив.

Ніхто не говорив.

Люди просто сиділи.

І чекали.

Я відкрив вікно.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Запах був дивний.

Не такий, як зазвичай.

Наче місто змінювалось.

А ми вже не були його частиною.

— Ти як? — тихо запитала мама.

Я не дивився на неї.

— Нормально.

Пауза.

— Ти брешеш, — сказала вона.

Я ледь посміхнувся.

— Ти теж.

Вона нічого не відповіла.

Софія заснула.

Притислась до мене.

Я відчував, як вона дихає.

Рівно.

Спокійно.

Я заздрив їй.

Вона ще не розуміла.

А я вже починав.

Ми зупинились біля заправки.

Людей було багато.

Черги.

Крики.

Чужі обличчя.

Я вийшов з машини.

Ноги були важкі.

Наче я вже пройшов кілометри.

Хоча просто сидів.

Небо було сіре.

Низьке.

Я відійшов трохи вбік.

Подалі від шуму.

І вперше за весь день
мені стало страшно.

Не за себе.

За тата.

Я дістав телефон.

Подзвонити.

Хотів.

Але не натиснув.

А раптом він не відповість?

Я опустив телефон.

І просто стояв.

— Ти віруючий? — почув я поруч.

Я обернувся.

Хлопець.

Приблизно мого віку.

Може трохи старший.

— Так, — сказав я.

— Тоді скажи…
— він трохи помовчав
— це все має сенс?

Я не відповів.

Бо не знав.

Він кивнув.

Наче і не чекав відповіді.

І пішов.

Я залишився.

І вперше подумав:

а якщо…
ніякого плану немає?

Ми поїхали далі.

Дорога ставала темнішою.

Вечір.

Потім ніч.

Ліхтарі.

Фари.

Світло.

Темрява.

Все змішалось.

Софія прокинулась.

— Ми вже приїхали?

— Ні.

— Далеко ще?

— Не знаю.

Вона знову заснула.

Я дивився у вікно.

І вперше відчув:

я більше не вдома.

Не тому, що ми поїхали.

А тому, що
дім залишився там,
де ми більше не можемо бути.

Я заплющив очі.

І тихо, майже без слів, подумав:

“Боже…
ти з нами?”

Відповіді не було.

Тільки дорога.

І темрява попереду.