Глава 3

— Ми застигли на місці. На маленькому острівці стало видно, немов при сонячному світлі. Прямо в берег увіткнувся ніс патрульного катера, і з нього зістрибнуло кілька чоловіків у військовій формі.

Я перевів погляд на Лізу і нарешті мав змогу роздивитися її при нормальному освітленні. Приблизно мого зросту та комплекції. Не худорлява, але й без зайвої ваги. Назвати її статуру спортивною теж було важко. Єдине, що я міг сказати напевно, так це те, що Ліза була неймовірно привабливою дівчиною, яких я ще досі за свої сімнадцять років чомусь не зустрічав.

— Сашко! Лізавета! — почув я голос Петровича і перевів погляд на нього. Нам махали, аби ми поверталися.

— На острові точно більше нікого немає? — поцікавився військовий у Петровича.

— Як бачите, — розвів руками той, а я розгублено озирнувся, так само не розуміючи, хіба йому не видно, що, окрім нас, на крихітному острові нікого немає.

— Олексію Петровичу, відійдемо на хвилинку, — стишивши голос, промовив військовий.

Батько дівчат спокійно пішов до патрульного катера і хвилин десять щось жваво обговорював з чоловіками у формі. Нарешті вони потисли руки, і патрульний катер відійшов від острова, занурюючи його в майже суцільну темряву.

Олексій Петрович повернувся без життєрадісної посмішки, яка не сходила з його обличчя відколи я його побачив. Це помітив не лише я. Дядько Федір першим поцікавився, що сталося і чи все гаразд.

— Не хотілося псувати вам настрій, але безпека понад усе, — зітхнув Олексій Петрович, і всі напружилися в очікуванні пояснень.

— Кажуть, що з румунської в'язниці, що десь неподалік, на тому березі, втекли двоє. Є підозра, що вони можуть переховуватися на якомусь з островів. Прикордонники, наші та румунські, шукають, але поки безрезультатно. Просять бути максимально уважними та обережними, а ще краще взагалі не висаджуватися на островах.

— Отакої, — обурилася Ксеня. — Ми ж заради островів цю подорож і затіяли.

— Так, але ризикувати ні я, ні Федір Степанович, ні як капітани, ні як батьки не маємо права, — Петрович подивився на дядька Федора, очікуючи на підтримку. Але батько Лиса не поспішав її висловлювати.

— Я пам'ятаю, як на початку кар'єри вийшли ми з Гамбурга, забиті вантажем по саму ватерлінію, і прямували до Йокогами. А в каналі Філіпа, між берегами Сінгапуру та індонезійськими островами Батам і Ремпанг... Знаєте, в дев'яності ще та лотерея була. Піратство процвітало.

Всі перевели зацікавлені погляди на дядька Федора.

— На вас напали? — ледь не пошепки запитала Ліза.

— Так, але ми відбилися. Наш капітан власноруч застрелив двох піратів.

— Я сподіваюся, ти не зібрався відстрілюватися від утікачів? — перелякано запитав Олексій Петрович.

— Звісно, ні, — зітхнув дядько Федір. — Але за потреби я готовий.

— Може, підемо до міста краще? — подала голос Оксана Михайлівна, яка мовчала майже увесь час.

— Як тільки зійде сонце, так і зробимо, — заспокоїв її дядько Федір. — А поки пропоную повертатися на борти, вжити деяких заходів безпеки та відпочити трохи до світанку.

Ніхто не заперечував. І навіть не питав, про які заходи безпеки йдеться. Мовчки загасили залишки багаття, покидали речі в човен і вирушили до катера.

— План такий, — впевненим тоном командира почав дядько Федір, коли ми піднялися на борт катера і підняли човен. — Дівчата підуть ночувати на нашу яхту в каюту хлопців, Сергій — до мене в каюту, а Сашко — на катер до Петровича. Таким чином на кожному борту буде по два чоловіки. Петровичу, в тебе якась зброя є?

— Карабін.

— Годиться. Тоді будемо чергувати по дві години, а на світанку підемо до міста.

— Ми залишимося на нашому катері, — рішуче промовила Ліза. — У нас три каюти, так що для Сашка місце буде і так.

Дядько Федір на мить замислився, щось подумки зважив і схвально кивнув.

— Годиться. Тим більше, що в разі чого наша яхта може бути більш цікавою ціллю для злодіїв.

Як я не намагався запевнити двох капітанів у тому, що також здатен чергувати нарівні з ними, але мені суворо наказали спуститися в каюту і підтримувати атмосферу спокою серед дівчат. Спочатку я обурився, але, спустившись з палуби всередину, швидко перемкнув увагу на інше. На відміну від яхти дядька Федора, на старенькому катері Петровича було набагато більше місця. Каюти після капітального ремонту й модернізації виглядали не гірше. Камбуз був об'єднаний з кают-компанією, а тому зона прийому їжі та відпочинку вийшла доволі просторою.

— Чаю з тортом будеш? — запитала мене Ксеня.

— Хто ж таке питає? — здивовано вигукнула Ліза, дістала з невеликого холодильника «Пташине молоко» і поставила на розкладний стіл.

Ми сиділи, пили чай з тортом і спілкувалися про все на світі. Вперше в житті я почувався в компанії ледь знайомих, а головне — гарних дівчат, настільки розкуто. З Лізою в нас виявилося багато спільних інтересів. А тому, коли ми почали обговорювати «Фрірен» та інші шедеври світу аніме, Ксеня нас тактовно залишила, зіславшись на те, що страшенно хоче спати.

Так нас і застав Олексій Петрович, який відстояв свою вахту і прямував до каюти, аби перепочити, поки дядько Федір пильнує. Він посидів з нами кілька хвилин і теж пішов до каюти, в якій давно вже сопіла на весь катер Оксана Михайлівна.

Коли всі аніме, які нам вдалося пригадати, було обговорено, я теж почав відчувати, що мене тягне на сон. Переривати такий чудовий момент дуже не хотілося.

— Давай піднімемося нагору, подивимося, наскільки зоряне небо вдалині від міських вогнів, — запропонував я Лізі, на що та охоче погодилася.

Ми обережно, аби нікого не розбудити, піднялися на палубу і позадирали голови до неба. Але скільки не вдивлялися у темряву, так жодної зірки й не побачили. Чи то небо затягнуло хмарами, чи вони навмисно поховалися, але надворі панувала непроглядна темрява. Мені захотілося подивитися, як там чергує дядько Федір, і я, намагаючись ступати безшумно, рушив через корму до протилежного борту.