Глава 2

— Віддати швартові! — скомандував дядько Федір, і ми з Лисом, як справжні майбутні морські вовки, перезирнулися й повернули голови до капітана яхти.

— Що? — спитав Сергій.

— Кому? — аби не осоромитися перед досвідченим моряком, уточнив я.

— Все ясно, — зітхнув дядько Федір і розправив довгі вуса, схожі на стиглі колоски пшениці, які стирчать у різні боки. — Потрібно скинути он ті канати з он тих залізяк, — вказав він нам на швартові, якими було закріплено яхту до причалу.

Ми слухняно виконали команду, а заразом дізналися, що он-та залізяка на причалі зветься бітінгом, а якби ми стояли у великому порту, то вздовж причальної стінки стирчали б набагато більші залізні стовпчики, які звуться палами.

— Кранці на борт, — пролунала наступна команда, щойно яхта відійшла на кілька метрів.

Що таке кранці, я теж не знав, але добре розвинене логічне мислення мені підказало, що, мабуть, то гумові балони, які весь час не давали яхті вдаритися бортом об причал. Тим більше, окрім них, за бортом нічого не було. Тому я впевнено і швидко повитягав їх на палубу, чим одразу ж заробив у нашому невеликому екіпажі звання старшого матроса.

Окрім жовтогарячих вусів, дядько Федір мав такого ж кольору довге волосся та худорляве обличчя. Навіть якби я не знав, що він батько Сергія, то, побачивши їх поряд, одразу б здогадався про це.

— А Клавдія Петрівна де? — поцікавився я про маму Сергія.

— Вона ненавидить хитавицю, — розвів руками дядько Федір. — Як я не намагався її переконати, що на Дунаї це нам не загрожує, вона навіть слухати не захотіла.

Я про хитавицю навіть не замислювався ніколи. А раптом я її теж не переношу? І мрії про навколосвітню подорож марні.

— А тебе не захитує? — поцікавився я у Лиса.

— В автобусі було кілька разів, — зізнався він. — Але то ще в дитинстві. Після того я стільки катався на гойдалках, що натренував вестибулярний апарат ого-го.

А я на гойдалках майже не катався і нічого не тренував, тому на мить стало лячно. Дядько Федір, схоже, помітив зміну в моєму настрої і ще раз запевнив, що для такого розміру човна річкова хвиля байдужа і ми її не помітимо, навіть якщо вона й буде.

Так за розмовами та розгляданням різнобарвних відтінків неба в променях сонця, що стрімко сідало, ми на малому ходу поступово наближалися до нашої першої стоянки — острова Майкан.

— А хіба можна висаджуватися на прикордонних островах? — здивувався я.

— Ти правий. Не можна. Але для нас зробили виняток. Мій друг у війну був командиром одного з місцевих прикордонних загонів. Оформив дозволи нам через колишніх побратимів.

Задовольнивши свою цікавість щодо законності нашої експедиції, я пішов на ніс яхти, де сидів Сергій.

— Чуєш, Лис, а це ж останнє наше таке літо. Коли ми вже й не діти, але ще й не дорослі, наче.

— Ну да, і ми маємо запам’ятати його на все життя, — з запалом підхопив тему Сергій, але раптом пролунав крик дядька Федора:

— Баковим на бак! Ютовим на ют! По місцях стояти, яхту до швартування лівим бортом приготувати!

Він уже встиг нам провести короткий екскурс по морській справі, тому цього разу ми знали, що від нас вимагається. Сергій залишився на носі, а я побіг на корму, викидаючи дорогою за лівий борт кранці.

Неподалік невеликого острова стояв на якорі старенький катер, за розмірами трохи більший за нашу яхту. На його палубі вже стояли люди в очікуванні нашого прибуття. Ми з Сергієм взяли в руки швартові кінці, готові подати їх на борт катера по команді дядька Федора.

— Подати носовий! — пролунала в напівтемряві команда Сергію.

— Подати кормовий! — це вже було адресовано мені.

Та перша спроба вийшла в мене невдалою. Швартовий заплутався і полетів не на борт катера, а у воду. У мене все аж захололо всередині, неначе я впустив на землю улюблений кришталевий сервіз бабусі.

— Вибрати кормовий! — почув я спокійний голос нашого капітана і, трохи заспокоївшись, почав жваво витягати мокрий швартовий на борт.

— Подати кормовий! — почув я знову і цього разу успішно впорався із завданням.

Та коли наші борти зійшлися впритул і я роздивився, хто приймав у мене швартовий, то подумки зрадів, що надворі вже майже темрява і не видно, як я зашарівся від сорому. На катері прямо навпроти мене стояла висока русоволоса дівчина, яка вправними рухами швидко впоралася з канатом і з цікавістю та неприхованим захватом роздивлялася яхту та її пасажирів, тобто нас.

Після того як яхту було надійно закріплено швартовими до катера, дядько Федір перестрибнув на його борт і покликав нас.

— Знайомтеся! Це мій давній добрий друг Олексій Петрович, його чарівна дружина Оксана Михайлівна та донечки Лізавета й Ксенія, — представив нам людей, що були на катері, дядько Федір.

— А це мій син Сергій та його друг Сашко, — відрекомендував він і нас.

У напівтемряві я майже нікого не міг до пуття роздивитися, тому зміг лише відрізнити Олексія Петровича від жіночої частини його родини.

— Пропоную розвести на березі багаття та повечеряти, — запропонував він.