Глава 1

Того літа я хотів просто відпочити. Школа нарешті позаду, і не треба постійно думати про випускні екзамени чи вступні іспити. Так, мені вже було відомо, що я вступив до обраного факультету Львівської політехніки, а тому мав повне право насолоджуватися заслуженим відпочинком.

— Невже ти просто отак просидиш за компом до кінця канікул? — не міг повірити Лис.

Лис — це мій друг дитинства й однокласник Сергій Лисицький. Він і насправді був чимось схожий на лиса. Худоба, кучерява руда шевелюра та рясне ластовиння надавали неймовірної схожості. От тільки окуляри додавали образу інтелігентності.

— Чому до кінця канікул? На вихідних на дачу поїду до бабусі, — спокійно відповів я, не відриваючи погляду від монітора.

— Ти серйозно? Ми вже студенти, друже! Агов! — Сергій навіть помахав рукою перед моїм обличчям.

Я не витримав, поставив гру на паузу і подивився в бурштинові очі друга, які аж горіли від азарту. Сергій настільки хотів мені щось повідомити, що аж не міг всидіти на стільці й совався на ньому, неначе йому щось муляло.

— Кажи вже. Яку хрінь на свою непосидючу дупу ти вигадав цього разу?

Лис мав справжній талант знаходити неприємності не лише для себе, але й втягувати в них мене та інших друзів, які, незважаючи на аварійну репутацію Сергія, регулярно велися на його авантюри. Тому останнім часом я максимально скептично та обережно ставився до ідей та пропозицій друга.

— Пам’ятаєш, як ми колись мріяли про трансатлантичну подорож? — Лис дивився на мене крізь руді щілинки ледь помітних вій.

— Це коли на озері потопили вагани нашої сусідки по дачі? — гмикнув я, спробувавши зобразити максимальний ступінь скептицизму шляхом закладання рук за потилицю та закидання ноги на ногу.

— Батько пішов на пенсію і здійснив свою мрію! — повідомив мені Лис з таким виглядом, наче його батько був нашим спільним і я був у курсі його заповітних бажань.

— Я дуже радий за нього. Передай мої вітання, — максимально беземоційно відповів я.

— Сань, ти дебіл, га? — не витримав Лис. — Батько купив яхту!

— Я ж уже передав вітання, — проігнорував я образливе питання.

Сергій повернув голову трохи набік і деякий час розглядав мене так, неначе справді силився зрозуміти, чи бува не поїхав я дахом.

— Він планує тижневий дикий яхтинг Дунаєм і сказав, щоб я покликав тебе з нами.

Сергій переможно дивився на мене. Я ж повільно спустив закинуту ногу на підлогу, руки з-за голови переклав на коліна і нахилився до Лиса.

— Шо, ріал?

— Я колись тебе дурив? — обурився Сергій. У відповідь пам'ять ніби сама почала підкидати епізод за епізодом. Ось Лис залишає мене самого на цвинтарі, де ми вирішили перевірити, чи справді на повню мерці не вилазять із могил. А ось дід Юхим від душі шмагає мене кропивою, хоча Лис запевняв, що той давно помер, а черешні все одно дістануться шпакам, якщо їх не обірвемо ми. 

Схоже, Сергій теж швидко збагнув, що аргумент ненадійний, бо вмить посерйознішав.

— Сань, я не жартую. Збирай речі. Завтра на вечір заплановано вихід.

— Мам, ну ми ж не в навколосвітню подорож збираємося. Це просто прогулянка річкою.

— Все одно будь обережним! Чи ти вважаєш, що на річці не може нічого статися?

— У Львові також мене може переїхати трамвай або впасти цеглина на голову, — продовжував я “заспокоювати” маму, яка ніяк не припиняла моделювати смертельні небезпеки, які могли нас підстерігати на Дунаї.

Як не дивно, це дійсно трохи її заспокоїло. Чи то прийшло усвідомлення того, що я вже не маленький хлопчик і от-от поїду за тисячу кілометрів від дому та почну самостійне студентське життя.

— Ви надовго їдете? — вже спокійно поцікавилася вона.

— На тиждень наче.

Мама мовчки похитала головою і хотіла ще щось сказати, коли в двері хтось подзвонив, і вона пішла відчиняти. Невдовзі до мене долинув голос сусідки, і я спокійно продовжив сортувати речі. 

Насправді я гадки не мав, як це — подорожувати річкою на яхті, але щось мені підказувало, що треба особливу увагу приділити засобам від комах. Тоді я ще не уявляв як буду дякувати своїй інтуїції. Величезна кількість та різноманіття репелентів не лише врятують мене від безжальних атак комарів та ґедзів, а ще й стануть приводом для знайомства з Лізою. Але про це пізніше.

Врешті-решт я розклав відібрані речі у величезний наплічник, який використовував лише один раз, коли поїхав у гори з дитячим табором. Більше половини його вмісту зайняло різноманітне спорядження та згадані вже репеленти. З речей — лише пару трусів, футболок, шортів та вітровку з мембрани, яка дуже добре захищала від вітру та вологи. 

Наступного дня, ближче до вечора, попрощавшись з мамою, я пішов до автобусної зупинки, аби доїхати до Вилкового. З Татарбунарів, де ми жили, маршрутка їхала туди майже півтори години. Сергій з батьком мали чекати на мене там, біля причалу, де була пришвартована яхта. Мама провела мене до автостанції і дала в дорогу ще кілька настанов, як треба себе поводити, а мені не давала спокою думка, що я щось забув. Та невдовзі думки про майбутню пригоду її затьмарили, і я почав уявляти собі, як виглядає яхта Сергійового батька. Дядько Федір усе життя працював на торговому флоті й доволі рідко бував удома. Проте родина ніколи не знала, що таке брак грошей, на відміну від нашої. Чомусь моя уява уперто малювала дерев’яний вітрильник, який нагадував Еспаньйолу в мініатюрі з “Острова скарбів”. Непомітно я заснув. Мені навіть встиг наснитися той самий острів, на який ми з Лисом та його батьком висадилися, аби знайти ті самі багатства Флінта. Маршрутка вскочила одним колесом у яму, і її так трухануло, що я гепнувся лобом об сидіння попереду і прокинувся. Подивився на механічний годинник, який одягнув спеціально для подорожі, і подумки підрахував, що їхати залишилося хвилин п’ятнадцять — двадцять. Уже був знову майже провалився в сон, аби встигнути таки відшукати піратські скарби, коли раптом неначе струмом пронизало усе тіло. Я тремтячою рукою спочатку перевірив кишені джинсових шортів, потім усі відділи бананки в пошуках телефона, але його ніде не було. Першою думкою було те, що він випав, і я почав було шукати під сидіннями, але раптом чітко пригадав, як незадовго до виходу з дому поставив його заряджатися, аби в дорогу взяти з максимальним зарядом. Так він у кімнаті й залишився.