2

В актовому залі була купа людей. Усі метушилися. Хлопці ставили стільці для глядачів, Мишко налаштовував звук на мікрофонах, наша педагог-організатор намотувала круги по сцені з папкою в руках і весь час охкала, що ми нічого не встигаємо. Як на мене, все йде як треба. Ще ціла година до концерту, для чого цей кіпіш?

— Всі за лаштунки. Генеральна репетиція! Оксана! Оксано, ти де?

О-о-о, це про мою душу згадала.

— Тут я, Маріє Анатоліївно, йду вже.

— Давай швиденько! Ти перша на сцену виходиш.

Репетиція пройшла, як по маслу. Всі розуміли, що на самому концерті точно так ідеально не буде. 100 % щось піде не так і це нормально. З цього приводу, здавалося, хвилювалася тільки Марина Анатоліївна. Ми ж ставилися до свята відповідально, але в рази простіше.

Коли до початку  залишалося 15 хвилин, зал почав наповнюватися людьми. Ми вже всі переодягнулися у святкові вбрання та по черзі визирали за куліс, щоб хоч одним оком глянути, хто там уже прийшов.

Юля була не права, глядачів збирається чималенько. Коли я вкотре висунула свого носа на сцену, хтось тихенько підійшов ззаду й на вухо гаркнув: "Бу!"

Я з переляку мало на сцену не впала. От зараз обернуся та як дам цьому жартівнику по пиці, буде знати, як мене лякати. Я вже рота розкрила, щоб почати свою гнівну тираду та раптом замовкла. Антон. Все, що я спромоглася зробити, це запитати в нього:

— І що це було?

— Що було? — корчив з себе дурника хлопець.

— Оце твоє «Бу!». Ти навіщо мене налякав?

— Ти так смішно носа висовувала, стоячи на одній нозі, я не втримався. Кого виглядаєш?

Я почервоніла. Тільки уявляю, який йому там ракурс позаду відкривався.

— Кого хочу, того й виглядаю.

— Хлопця, напевно?

Я чомусь знітилася.

— Е-ем...та ні…

— Отже, хлопця в тебе не має, я правильно зрозумів.

— Не має. Стоп. Це що за допит такий? — прижмурила я очі, а руки поставила в боки. — Ти що це зі мною так фліртуєш?

— Хтозна. Може й так, — ухилився від прямої відповіді хлопець.

У мене всередині метелики почали водити хороводи. Він правда фліртує зі мною? А-а-а-а! Що робити? Вирішила продовжити розмову нейтрально.

— А до тебе хтось прийде? Батьки чи інші рідні?

Хлопець враз спохмурнів.

— Ні, нікого не буде.

Я помітила зміну настрою.

— Вибач, якщо спитала щось не те. Моїх теж не буде, вони у відрядженні, аж до Нового року.

— Ти що плануєш робити після свята? — запитав Антон.

Метелики всередині почали крутити віражі!

— Нічого. У сенсі, ніяких особливих планів не було.

— Погуляємо разом?

— Зі мною? Вдвох?

Боже, що я несу. Оксана, зберися, бо зараз усе зіпсуєш.

— Вдвох, — злегка посміхнувся хлопець.

— Якщо так, то я не проти.

— Тоді чекаю тебе після концерту біля входу в школу. Домовилися?

— Домовилися.

Антон посміхнувся своєю ідеальною посмішкою і пішов до інших учасників свого гурту. А я так і залишилася стояти біля виходу на сцену, як вкопана. Підозрюю, ще й із дурнуватою посмішкою на обличчі. Саме в такому стані мене застала Юлька.

— Ти чого тут заклякла? Дивна якась. Бачила ти з Макарським про щось говорила. Він тебе образив чимось?

Я повернулася в реальність.

— Та ні. Навпаки. На побачення запросив.

— На побачення? Оце то так!

— Ну як, він не сказав «побачення», запросив погуляти вдвох після концерту.

Юлька вкотре закотила очі.

— Це те саме! Але будь обережна, ти ж знаєш, яка слава про нього ходить. Імпульсивний, бандюкуватий, кажуть, уся сім’я в нього неблагополучна.

Я насторожилася.

— Що значить неблагополучна?

— Точно не знаю, але моя тітка із соцзахисту якось розказувала, що Макарські у них під контролем. Може його батьки п’ють.

— П’ють? — я поглядом знайшла Антона. Не виглядав він як хлопець із неблагополучної сім’ї. Одягнутий завжди просто, але охайно та стильно. Іноді легше, ніж потрібно, але то можна списати на підліткові загони. Я теж он шапку відмовляюся одягати.

— Я не знаю точно, так, припустила.

— У будь-якому випадку, Антон не несе відповідальність за своїх батьків, — емоційно сказала я.

— Воно то так, але будь обережна.

До нас підбігла Марина Анатоліївна.

— Так, дівчата, починаємо. Оксанко, давай, твій вихід! 

Я була трохи розгублена після розмови з Юлею, та швидко взяла себе в руки і вийшла на сцену. Концерт пройшов ідеально. Юлька співала, як богиня і Артем дійсно не зводив очей із її спини. А коли хлопці вийшли на сцену, то просто зірвали овації. Вони дійсно дуже талановиті!

Після закінчення свята я переодяглася і пішла до виходу. Серце вилітало на ходу. Чекає мене там Антон чи ні? А може він уже передумав? Розчинивши двері на вулиці побачила, що не передумав. Антон стояв притулившись до холодної стіни й чекав на мене.

— Ти тут? — запитала я.

— Я тут. Пішли десь посидимо? Я так подумав, гуляти в мінус 10 не найкраща ідея.

— Давай. Куди?

— Куди хочеш?

— Мені однаково. Аби тепло було.

— Тоді пішли покажу тобі своє улюблене місце. Це неподалік.

Антон узяв мене за руку й переплів наші пальці. Це було так чуттєво, я мало не зомліла від щастя. Хлопець повів мене в сторону місцевого парку. Сніг скрипів під ногами, уже було геть темно, але ліхтарі добре освітлювали дорогу.

— Ви так класно грали! — почала розмову я. — Не думали займатися музикою професійно?

— Думали. У січні буде прослуховування, в одного відомого музичного продюсера, плануємо там виступити.

— Ви обов’язково йому сподобається. Ваші пісні — це щось! І музика наче більш до року схожа, але такі глибокі тексти. До речі, хто їх пише?

— Я.

— Серйозно?

— Так, тільки не смійся.

— Та чого тут сміятися? Це ж круто!

— Ну типу такий невіглас і раптом вміє слова рифмувати.