На календарі 29 грудня.
З самого ранку йде лапатий сніг, на термометрі показує мороз -10, на небі ні хмаринки. Сонце просвічує кожну сніжинку і, здається, що то мілкі кришталеві діаманти розсипали на землі. Вони яскраво виблискують та миготять, запрошуючи вийти на вулицю. А я ніжуся у своєму ліжечку у теплій плюшевій піжамі й дивлюся на всю цю красу крізь вікно. І-де-а-льно.
Ще б запашного какао з зефіром для повного щастя. Мама, ніби прочитала мої думки, бо не встигла я про це подумати, як у двері постукали.
— Оксанко, можна увійти?
Смачно потягнулася на ліжечку і відповіла:
— Так, звісно, заходь, мамо, я вже встала.
Двері відчинилися і моя кімната наповнилася приємним ароматом какао. Крім запашного напою мама принесла здоровенний круасан та вже очищені мандаринки.
— Добрий ранок, доню. Ось твій сніданок. Як настрій? Готова до новорічного ранку? У тебе важлива роль.
Я вчуся у випускному класі. Сьогодні останній навчальний день року, мені потрібно їхати на другий урок. Ввечері буде святковий концерт, де я буду ведучою. Мені вперше випала така відповідальна роль, але хвилювання зовсім не було.
Я люблю бути в центрі уваги, виступати на публіку ніколи не було для мене проблемою. Тим паче, що інших талантів у мене не має. Танцюю я, як клишоногий ведмідь, співаю приблизно на такому самому рівні. А от забалакувати народ — моє. Тож вибір був очевидний.
— Дуже шкода, що ми з татом не зможемо прийти. Впевнена, вечір буде чудовий, — мама винувато подивилася на мене й міцно обняла.
Мої батьки працюють у великій архітектурній компанії та часто їздять у відрядження. Перед новорічними святами їх майже завжди немає вдома. Вони приїздять, як правило, 31 грудня після обіду й до свята ми готуємося похапцем. А потім усі разом за одним столом вголос рахуємо секунди до Нового Року й загадуємо бажання. Минулого року, я замовила кохання. Що ж, мабуть, моє послання не дійшло.
Взагалі, я не жаліюся. Мама й тато в мене найкращі й майже ніколи мені ні в чому не відмовляють. А те, що не приходять на шкільні свята, то дрібниці. Я все розумію, не маленька. Про мене у ці дні піклується моя бабуся, яка живе поверхом вище. Зазвичай вона ще й ночує у нашій квартирі, але цього року я наполягала на тому, що вже доросла й аж настільки стерегти мене не треба.
— Ксюнь, там я ще список залишу на кухні, як буде час сьогодні чи завтра, сходиш у супермаркет на розі й докупиш продукти до свята. Бо, боюся, як ми прилетимо, то полиці будуть пустими.
— Звісно, мам.
Я міцно обійняла матусю, вдихаючи її запах. Такий жіночний, легкий. Фіалка чи бузок із солодкими нотками ванілі. Обожнюю її парфуми й обов’язково сьогодні напшикаюся ними перед святом. У мене є і свої, але користуватися маминими перед визначними днями — то моя традиція. На щастя, як кажуть.
Мама посміхнулася та вийшла з кімнати. Сьорбнувши перший ковток какао я аж очі прижмурила від задоволення. І чого усі так люблять ту каву? Гірка й терпка. Солодке какао — ось справжня зимова насолода.
Вдосталь насолодившись смачним сніданком, почала збиратися до школи. Класно, що в нас немає форми. Зручні сині джинси, білий светр з в’язаними косами, легкий макіяж — 20 хвилин і я готова. Залишилося закутатися у свій рожевий, як зефір, пуховик, натягнути уггі та вибігти на вулицю. Шапка? О, ні… До такого я ще не готова. Вистачить і капюшона.
Одяг та взуття для свята взяла з собою, навряд встигну забігти додому, живемо ми далеченько від школи. Перед виходом підморгнула своєму зображенню в дзеркалі. Звичайне біляве дівчисько з кучерявим від природи волоссям, яке не хотіло вкладатися. Ніякий прищ на лобі не вискочив? І на цьому спасибі.
Чотири тролейбусні зупинки, п’ять пісень у навушниках і я в школі. Люблю дорогою роздивлятися людей у громадському транспорті. Хоча зараз ранок, та людей у салоні небагато.
От взяти ту тітоньку з червоним волоссям. Вона чимось нагадує італійку, говорить по телефону й щосили жестикулює руками, така кумедна, напевно, дуже компанійська особа.
А бабуся зліва від мене виглядає, як справжня аристократка. Подивившись на її горду осанку аж сама спину розправила.
Ось дві дівчини приблизно мого віку перешіптуються та тикають пальцем у кінець салону. На кого це вони витріщаються? Я повернула голову. Там сидів хлопець. Він був одягнутий у тонку не по погоді куртку, чорні джинси та темний гольф, голова була опущена, було видно лише його чорне волосся. Хм… Звичайний собі юнак і чого ті пліткарки на нього пальцями тикають? Раптом він підняв голову й подивився на мене.
Бляха-муха, та це ж Антон Макарський з 11-Б! Мабуть, не одна бійка у школі не проходить без його участі. Учні його поважають. Ну або вдають, що поважають, бо бояться. Чесно кажучи, він давно мені подобається. Такий брутальний, а ще круто грає на барабанах. Його музичний гурт буде сьогодні виступати на святі. У них соліст — мій однокласник Максим Стерненко. Двієчник, але співає так, що аж мурахи по шкірі починають бігати.
І зараз Антон дивиться своїми пронизливими карими очима прямо на мене. Швидко відвела погляд. Т-а-ак, зберігаємо спокій. Це випадковість. І не витріщалася я на нього. Ну, може трошки. Більш не буду. До речі, виглядає він щось не дуже. Так, неначе кілька ночей не спав. Але яке мені до нього діло?
Коли п’ята пісня майже дійшла до кінця я вже на автоматі встала зі свого місця та почала підходити до дверей. Перед самим виходом відчула дихання за спиною. Навіть не обертаючись знала, що це Антон. Нутром відчувала. Надивилася на свою голову.
Швидко вийшла з тролейбуса, вийняла навушники та поспішила до школи. Ще кілька кроків. Майже дійшовши до воріт мене хтось сіпнув за рукав.
— Ксюня, куди летиш, ледве наздогнала? — це Юлька, моя найкраща подруга.
Фууух. Я вже була перелякалася, що то Антон. Але чого б це він за мною йшов? Ото накрутила себе.
— Привіт, Юльчику. Та нікуди, про щось задумалась. Готова до виступу?
#1853 в Любовні романи
#427 в Короткий любовний роман
#176 в Молодіжна проза
#27 в Підліткова проза
Відредаговано: 06.12.2022