Казка — мов життя

На небі сонце гасне

В вечірній синій млі,

Останнє сяйво ясне

Кидає на шпилі.

Горять шпилі огнями,

Мов царський діадем,

Аж зорі над верхами

Займаються огнем.

Зі сходом сонця із Гостинного моря вирушав трамвай. Усю ніч, приспаний морською колисковою, він нерухомо спочивав на дні, допоки світло маяка, який і зараз височів над білими рейками, не будило його. Щодня виростав примарний зрізаний конус зі скляним поверхом просто посеред моря, між вранішнім сонцем і трамваєм, коли той ще не встигав встати на колії. З усіх відомих будь-якому сторонньому глядачу будівель і споруд він більше нагадував маяк, хоча і не випромінював власного світла. У міру того, як сонце рівнялося з його вершиною, воно оберталося всередені майже прозорого многранника кулястим ліхтарем, ув’язненим між гранями, але навіть так продовжувало свій невпинний рух по небосхилу. 

Досі мовчазний одісей – так називали в цьому місті трамвай – озивався вперше із появою в його череві двох темних фігур, які загадковим, але анітрохи не випадковим чином виринали із затилля маяка. За хвилину чоловічий юнацький голос ледь чутно, приглушений механічним скреготом дверей, оголошував: «Обережно, двері зачиняються!». Сповнений щирості й тепла, він лунав так, ніби виголошував радісну звістку, покликану потішити чималу кількість людей, тоді як в салоні щоразу незмінно залишалися двоє. На початку руху трамваю одна з фігур розлучалася з іншою і човгала до задньої частини салону. 

Чим вище здіймалося сонце, тим довшою ставала колія, прокладаючи відблисками від сонячного ліхтаря шлях через морську гладь. Незабаром серед ранкової тиші загумонять у розмовах рибалки, чорні силуети яких у чорних човнах стрімко насувалися з берега. Уже зараз гуде повітря від мідних крил стимфалійських птахів, але чують їх далеко не всі.

Схрестивши на одному з сидінь ноги і похиливши голову, П, замість того, щоб, як зазвичай, привчатися дивитися на сліпуче біле плесо за вікном, заходилася перекидати наперед пасма прямого волосся. Загублені в думі зіниці повернулися на утоптану чоботами стежку і, не відриваючись, пройшли той самий шлях з кінця до самого початку, перестрибуючи з одного залишеного мокрого сліду на інший. Коли сліди закінчилися, фігура випросталася, охопивши обома руками ноги і, спробувавши затримати погляд на спині водія, зазнала поразки. Молода дівчина заклякла з тривожним виразом обличчя, який протримався так декілька секунд, перш ніж вона блискавично перекинула ліву ногу і втупилася очами у вікно, ніби до цього, як їй і належало, була зацікавлена виключно краєвидом з нього. 

Ніщо в місті не було так рясно уквітчано ромашками, як трамвайні міжколії. На початку серпня вже пахло осінню: зливою й світлом помаранчевих ліхтарів, вишикуваних на вулиці через кожні три метри. П роздивлялася платани, вигляд яких полюбляла в будь-яку пору року. Вона уявляла, що в їхній корі застигали ті сонячні зайчики, які пробивються влітку через зелене листя і розпорошуються навколо дерева жовто-зеленими плямами. Не перший раз віття, густо вкрите зеленим листям, завзято стукало у вікна, але ще жодного разу йому не відчинили.

А згадував море. Згадав, як гумоніли однієї літньої ночі родичі із батьками, і як стиха тоді мовив до них із сестрою голос одного з них: «Море теж живе…Немає очей, але бачить, немає вух, але чує, не має чим дихати, але дихає», — поки чорні хвилі, стикаючись з берегом, шипіли незримою піною, і, обмивши пісок, відступали ще голосніше, аніж наступали. Згадав, як після цих слів став замріяно вдивлятися в темні води, сповнюючись непереборним бажанням поговорити з морем, сподіваючись почути все, що воно в себе увібрало, і як швидко почав про себе його жаліти, що «воно живе на світі стільки років, стільки всього бачило і чуло, але досі нікому про це не розповіло». 

З того часу він тільки й вишукував мить, щоб поговорити з ним: вичікував, визирав, прислухався в надії отримати хоч якийсь знак. Але нічого не змінювалося. Море мовчало, як і його сестра, і з року в рік він переконувався, що радше повірив би в те, що живим є трамвай або маяк, аніж ці двоє. 

***

П стояла в навмисно викривленій позі: схиливши голову якомога нижче, додолу, наскільки їй дозволяв її маленький зріст, а шию вигнувши так, що з її постаті вимальовувався рибальський гачок. 

– Що ти робиш? – спитав у неї А з серйозним, наскільки це йому дозволяв його поки ще юнацький вік, виразом обличчя, одночасно виявляючи зацікавленість та глум до побаченого, але намагаючись при цьому не образити сестру.

Замість пояснень від голови, розгорнутої обличчям до моря, долинув наказ: «Встань поруч!». За декілька секунд над гачком уже височіла кудлата голова А, який, хоч і наляканий рішучістю сестри, поки ще вагався нахилятися. Під тиском тиші, яка зацарювала між цими обома та, може,не припинялася б до тих пір, поки П гнівно її не перервала, А наслідував прикладу. Тепер А мусив побачити небо замість моря і море замість неба, однак йому ніяк це не вдавалось.

***

Сонячний вісник, засмучений смертю Місячного вісника, почав з’являвся в їхньому домі дедалі частіше, і кожен його візит залишав після себе щось нове. Почалося все з цвіркунів – тих, які літніми ночами стрекочуть під їхніми вікнами, а іноді застрибують у дім. Вісник запевняв, що вони були колись величними жар-птицями, які сиділи на яблунях. І хоча на власні очі він жар-птиць ніколи не бачив, схоже було на те, що відчував він до них такі ж сильні і теплі почуття, які мав до сонця, і щиро, як вірить дитина, вірив, що бодий одну він таки стріне і почастує з рук родзинками.