На набережній

Сьогодні була сонячна погода. Я вирішив одягнутися і піти погуляти, бо як же не гуляти, якщо літо таке тепле і свіже? Небо було майже безхмарним, а легкий вітерець, що дув із річки, додавав атмосфері ще більше спокою. Я любив такі дні, коли природа, здається, говорить із тобою мовою тиші. Тому, без вагань, я попрямував на набережну — моє улюблене місце для прогулянок.

На набережній завжди було багато людей. Хтось прогулювався, насолоджуючись видом річки, хтось катався на велосипеді чи самокаті, а хтось просто сидів на лавочках і спостерігав за життям навколо. Я теж знайшов собі місце біля води, вдихаючи свіже повітря і насолоджуючись шелестом хвиль, які лагідно билися об берег. Але, як завжди, тиша тривала недовго.

Неподалік я почув голоси двох чоловіків похилого віку. Вони сиділи на лавці й про щось гаряче сперечалися. Я мимоволі прислухався до їхньої розмови.

— Та як це ти можеш вважати себе рятівником, якщо ти навіть не вмієш плавати? — запитав один із них, худий і високий, із сивими вусами, що ворушилися при кожному слові.

— А ти думаєш, що рятівником треба бути лише у воді? — відповів другий, кремезний і трохи лисий. — Я, між іншим, врятував сусідського хлопця, коли той застряг у дереві!

— Ой, не сміши мене! Просто допоміг йому злізти, а тепер розповідаєш, ніби ти герой! — глузував перший.

— А ти, значить, вважаєш, що твоє "рятування" кота, який не хотів покидати тебе, це подвиг? — обурився другий.

Я мимоволі посміхнувся.

"Ось так і буває, — подумав я. — Люди завжди хочуть бути героями, навіть у найменших дрібницях. Може, це і добре, бо героїзм починається саме з таких маленьких вчинків?"

Вирішивши не втручатися у їхню дискусію, я пішов далі, насолоджуючись видом річки. Але недовго. Попереду я побачив, як сваряться чоловік і жінка. Їхні голоси були досить гучними, щоб привернути увагу не лише мою, а й інших перехожих.

— Я тобі казав, що не маю часу сьогодні! — вигукнув чоловік, молодий і трохи нервовий. Він жестикулював так активно, що здавалося, ось-ось піде дощ із його рук.

— А я, значить, маю час, щоб чекати тебе цілий день?! — відповіла жінка, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було червоне від злості, а в очах блищали сльози.

— Слухай, я працюю, щоб у нас усе було добре! — відповів чоловік, трохи спокійніше.

— А я хочу, щоб ти працював не тільки для нас, а й для мене! Ти навіть не помічаєш, як я себе почуваю! — жінка явно не хотіла здаватися.

Я пройшов повз, не затримуючись.

"Кохання — це завжди складно, — подумав я. — Люди так часто забувають, що головне — це не лише дбати одне про одного, але й чути одне одного. Сподіваюся, вони знайдуть спільну мову".

Далі по дорозі я побачив двох дівчат-близнят, які стояли біля фонтану й гаряче сперечалися. Вони були зовсім юні, але вже вміли голосно заявляти свої бажання.

— Я хочу туди! — сказала одна, вказуючи на невеликий атракціон неподалік.

— А я хочу сюди! — заперечила друга, показуючи на кіоск із морозивом.

— Але спочатку я хочу туди-и-и! — наполягала перша, тупаючи ногою.

— А я теж тоді хочу сюди-и-и! — перекрикувала друга, не збираючись поступатися.

Я засміявся.

"Оце справжнє дитинство, — подумав я. — Кожен хоче свого, але врешті-решт вони все одно знайдуть компроміс. І, можливо, навіть забудуть, через що сперечалися".

Вже майже дійшовши до кінця набережної, я почув ще одну розмову. Цього разу це була парочка закоханих, які йшли тримаючись за руки. Їхні голоси були тихими, але я все ж таки вловив окремі слова.

— Який прекрасний сьогодні день, правда? — сказала дівчина, дивлячись на хлопця.

— Прекрасний, але не такий прекрасний, як ти, — відповів він, усміхаючись.

— Не перебільшуй, я звичайна, як і всі, — засміялася вона.

— Для мене ти завжди будеш особливою, — сказав він, і я побачив, як вона трохи почервоніла.

"Ось це вже справжня гармонія, — подумав я. — Коли люди не тільки сваряться чи сперечаються, а й дарують одне одному радість. Любов у своїй найкращій формі".

Коли сонце почало сідати за горизонт, я вирішив, що настав час повертатися додому. Моя прогулянка була насиченою, і хоч я не планував підслуховувати чужі розмови, вони стали частиною мого дня. Я замислився над тим, як люди живуть своїм життям, кожен зі своїми проблемами, радощами та хвилюваннями. Усі вони такі різні, але водночас такі схожі.

Вечірнє повітря було прохолодним і приємним. Я повільно йшов додому, задоволений тим, що провів цей день на набережній.