Розділ 19

Я намагалася тримати себе в руках і спрямувала погляд у книгу, старанно уникаючи зустрічі з очима Генрі. Його присутність була відчутною, навіть якщо я не дивилася на нього безпосередньо. Я відчувала його погляд на собі, але вперто не піднімала очей.

Чоловік поволі роздягався, готуючись до сну. Я чула тихий шелест тканини, коли він знімав свій одяг. Потім настала тиша, і я відчула, як його погляд прикутий до мене, хоча й не дивилася в його бік. Раптом він зупинився, залишившись лише в спідній білизні.

— Ти справді читаєш, чи просто робиш вигляд? — пролунав його голос, у якому вчувалася ледь помітна насмішка.

Я не відповіла одразу. Пальці сильніше стиснули палітурку книги, ніби вона могла захистити мене від хвилі емоцій, що накочувалася. Зітхнувши, я примусила себе підняти погляд. Очі Генрі були спокійними, але в них мерехтів виклик, якого я так боялася.

— А що, якщо і справді просто роблю вигляд? — відповіла я, намагаючись надати своєму голосу байдужості.

Чоловік ледь помітно посміхнувся. Ця посмішка була небезпечною, але водночас привабливою. Він зробив крок ближче і нахилився до мене.

— Тоді це означає, що твої думки зайняті чимось іншим, — його голос став тихим та спокусливим. — Чи, може, кимось іншим?

Я відчула, як мої щоки починають палати. Він був надто близько, і його слова змушували мене нервувати. Але я не хотіла показувати свою слабкість. Я підняла голову і зустрілася з його поглядом.

— Ви занадто самовпевнені, — сухо відповіла я, знову опустивши погляд на книгу. — Чому б вам не знайти собі інше заняття, окрім як дратувати мене?

— А якщо мені подобається тебе дратувати? — відповів він, і я почула в його голосі щось небезпечне. Чи то був жарт, чи то він справді насолоджувався цією грою.

Я зробила вигляд, що його слова не мали на мене жодного впливу, хоча насправді кожне речення змушувало мене нервувати. Генрі був надто близько, надто уважний. Я не могла дозволити собі проявити слабкість.

— Ви марнуєте свій час, — сказала я, перегортаючи сторінку книги, хоча навіть не читала, що там написано.

Він нахилився ще ближче, і його голос став майже оксамитовим:

— Я б не сказав.

Я намагалася тримати себе в руках і спрямувала погляд у книгу, стараючись не дивитися на Генрі. Але навіть не бачачи його, я відчувала його присутність – впевнену, спокійну, таку, що змушувала мене нервувати. Він був поруч, занадто близько, і це мене дратувало.

Сторінки перед очима розпливалися, слова зливалися в нерозбірливий текст. Я не могла зосередитися. Усвідомлення того, що він тут, поруч, дивиться на мене, змушувало серце битися швидше. Я відчувала його погляд – не просто уважний, а майже пильний, вивчаючий. І найгірше… Я знала, що він майже голий.

Він досі був у самій лише спідній білизні. Його світла шкіра, рельєфний прес, сильні руки – усе це змушувало мене відчувати себе ще більш вразливою. Я намагалася не думати про це, але кожен його рух змушував мене усвідомлювати цю незручну істину.

— Ти завжди так заглиблюєшся у читання? — пролунав його голос, легкий, майже насмішкуватий.

Я змусила себе підняти очі. Генрі сидів навпроти, ледве помітна усмішка грала на його губах, але в погляді читалася уважність. Його темні очі світилися хитрим блиском, і це мене насторожувало.

— Це допомагає мені, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.

— Від чого?

Я стиснула пальці на палітурці книги, ховаючи напругу.

— Від усього.

На мить запанувала тиша. Я майже відчула, як напруження між нами загусло, наче повітря стало важчим. Генрі не зводив із мене очей, ніби досліджував кожну мою реакцію.

— Ксандро, — озвався він знову, цього разу голос був спокійнішим, серйознішим. — Ти завжди тікаєш в книги, коли не хочеш говорити?

Я різко захлопнула книгу, хоч і намагалася зробити це не надто показово.

— Я не тікаю, — відповіла я, піднімаючи на нього погляд.

Генрі ледь схилив голову набік, і я зрозуміла, що він розважається. Він знав, що я брешу.

— Справді? Тоді скажи, що було написано на сторінці, яку ти так уважно читала?

Мої губи розімкнулися, але слів не знайшлося. Він нахилився ближче, і я інстинктивно відсунулася, ніби ця близькість могла видати мене.

— Дозволь мені припустити, — продовжив він, нахиляючись ще ближче, — ти думала про щось інше.

Його дихання ледь торкнулося моєї шкіри, і я мимоволі здригнулася.

— Ви занадто впевнені у своїх здогадках, — я намагалася звучати твердо, але голос мене зрадив.

— Можливо, — легко погодився він, знову сівши, але тепер ще ближче. — Але чомусь вони завжди влучають у ціль.

Моє серце скажено калатало. Я знала, що маю втримати себе в руках, але Генрі явно насолоджувався цим моментом. І що найгірше — він мав рацію.

Я думала про нього.

Я стиснула книгу міцніше, хоч знала, що це мене не врятує.