Розділ 16

Переді мною розстелилася лисяча шкура — трофей з останнього полювання, подарований Кривавим королем. Мимоволі я провела пальцями по її ворсу, шукаючи відповідь у її текстурі, намагаючись розгадати, що ховається за цим подарунком. Чому він викликав таке змішане відчуття? З одного боку — подяка за увагу, а з іншого — неприязнь і відчуття, що цей жест має більше значення, ніж просто акт доброти.

Моя уява миттєво перенесла мене в ліс, де ця лисиця колись бігала на волі, і я уявила, як її серце забилось в останній раз під рукою Генрі. Це не була просто шкура, це було нагадування про його контроль, про те, як він тримає все, навіть життя і смерть. У кожному ворсі шкури я відчувала тінь його влади. Влада, яку він може обернути проти мене в будь-який момент.

Холодок прокотився по моїй шкірі, і я несвідомо стиснула пальці. Шкура була ідеально збережена, її довершеність контрастувала з темним, гнітючим відчуттям, що наповнювало мене. Генрі мав здатність перетворювати навіть найпростіший подарунок на щось загадкове, майже зловісне. Я не знала, чи це моя чутливість, чи його світ насправді став таким — оповитим темрявою, з тонкими маніпуляціями, які я не могла ігнорувати.

Він особисто підніс мені її за вечерею, після того, як шкуру ретельно підготували та довели до досконалості. Його погляд був спокійним, але з такою невидимою напругою, що я не могла не помітити, як він уважно спостерігав за моєю реакцією. Мовчки, але з глибоким змістом.

— Дякую, ваше високосте, — тихо промовила я, намагаючись зберегти спокій у голосі, хоча в мені все метушилося. Я дивилася на нього, але намагалася не видати своїх справжніх емоцій. Цей жест був для мене несподіванкою, і я не знала, як на нього реагувати. Мої слова прозвучали холодно, але в них лунала вдячність, яку я намагалася приховати за фасадом королівської гідності.

— З неї вийде чудовий комір, — сказав він, продовжуючи спостерігати за моєю реакцією, не змінюючи виразу обличчя. Чоловік тримав в руці келих з вином.

— Це правда, — відповіла я, хоч і не була переконана, що йому потрібна моя згода. Я відчувала, як його погляд проникає в мене наскрізь, і, хоч як я намагалася зберігати спокій, всередині мене було щось більше, ніж просто острах. Це була нерішучість, невпевненість, яку я не могла приховати. Я не була готова носити цей комір, навіть якби він став найкращою прикрасою в моїй скрині. Думка про те, що це була жива істота, навіювала мені неприязнь. 

Він зробив невеликий ковток вина, не відводячи від мене погляду. Темно-червона рідина виблискувала в світлі свічок, а його пальці ледь помітно стиснули тонку ніжку келиха.

— Ти не виглядаєш задоволеною, — його голос був спокійний, майже байдужий, але в ньому відчувалася прихована зацікавленість.

Я ледь помітно здригнулася, хоча намагалася зберігати незворушність.

— Просто… я не очікувала такого подарунка, — відповіла я, намагаючись підібрати слова.

Генрі посміхнувся кутиком губ, але ця посмішка не несла в собі тепла.

— Ти швидко звикнеш, — промовив він, відставляючи келих на стіл. — До всього можна звикнути.

Він нахилився вперед, спираючись ліктем на підлокітник крісла, і цього разу його погляд став ще уважнішим, майже випробувальним.

— Скажи мені, ти боїшся мене?

Його пряме запитання застало мене зненацька. Я не могла відповісти одразу. Мої пальці мимоволі стиснули край сукні, і я відчула, як серце пропустило один удар.

— Ні, — збрехала я, змусивши себе витримати його погляд.

Генрі довго мовчав, ніби обдумуючи мою відповідь. Потім повільно підвівся з крісла.

— Добре, — його голос був низький, але я відчула в ньому нотку розчарування. — Тоді доведи це.

Він зробив крок до мене, і я несвідомо затримала подих. Лисиця колись теж думала, що встигне втекти.

Чоловік підійшов ближче, так, що між нами залишалося не більше кількох кроків. Я відчула його присутність так, ніби повітря стало важчим, наповненим невидимою загрозою.

— Візьми її, — наказав він тихо, кивнувши на лисину шкуру.

Я подивилася на хутро, що лежало переді мною, і мій шлунок стиснувся. Воно було м’яким, розкішним, бездоганно обробленим. Символ багатства й перемоги. Символ смерті.

Я повільно простягнула руку, торкнувшись теплого ворсу. Моє дихання залишалося рівним, хоча всередині все стискалося.

— Бачиш? Не так вже й страшно, — його голос звучав майже лагідно, але я відчувала в ньому тонку нитку насмішки.

Я стиснула щелепи. Він випробовував мене. Чекав, чи зламаюся.

— Ви справді хочете, щоб я її носила? — нарешті запитала я, намагаючись зрозуміти його наміри.

Генрі нахилив голову, ніби роздумуючи над моїм питанням.

— Звісно.

Він підняв руку і торкнувся пасма мого волосся, ненав’язливо, майже випадково. Мої плечі напружилися. 

— Я хочу, аби моя дружина виявляла вдячність, — його голос звучав спокійно, навіть лагідно, але в цій лагідності ховалося щось інше.

Я відчула, як мої пальці несвідомо стиснули хутро. Чи була це просто перевірка моєї покірності? Чи щось більше?

— Я вдячна, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не видав справжніх емоцій.