Розділ 15

Мої ноги гуділи після двох днів на підборах. Я знеможено впала на ліжко, відчуваючи, як м'язи нарешті розслабляються. Спочатку весілля, потім прийом у герцога… У голові ще відлунювали звуки музики, а в тілі відчувався кожен момент, наче вчорашній день не закінчувався. Моє тіло потребувало відпочинку, але розум не давав спокою — спогади про кожен рух, кожен погляд. Я ковтнула повітря, закрила очі, намагаючись знайти хоч трішки спокою в цьому нескінченному вирі подій.

Сьогодні Генрі мав бути зайнятий, і це давало мені надію на те, що нарешті я зможу знайти хоча б кілька годин для себе. Я мріяла про спокійний день без будь-яких зобов'язань, без цієї безперервної метушні, яка не залишала часу навіть для того, щоб просто подихати.

Я попросила принести обід в спальню. Мені хотілося поїсти наодинці, в тиші, без присутності поглядів і вимог. Це було таке просте бажання, але й таке важливе в той момент. Міріам, завжди спокійна і готова допомогти, без зайвих запитань виконала моє прохання, і невдовзі принесла піднос із їжею. 

— Вам слід їсти більше, — сказала вона, ставляючи переді мною тарілку. Її голос був м’яким, але повним турботи. — Ваш організм все ще розвивається, і вам потрібно багато сил.

Міріам була права — я повинна була більше дбати про себе, хоч і не завжди це виходило. Мені було всього пятнадцять. Це той вік, коли тіло потребує значної кількості енергії для росту, а я, здається, постійно забувала про це. Весь мій світ був обернений навколо обов’язків, вимог та того, що від мене очікували.

Мені довелося подорослішати занадто рано — адже життя не завжди дає можливість бути дитиною. Дитинство в сиротинці було суворим і холодним, і у мене не було місця для ігор. Коли я потрапила до маєтку королеви Серафіми, я все одно не могла дозволити собі бути просто безтурботною принцесою. Від мене завжди чогось очікували, і навіть тоді, коли здавалося, що я отримала шанс на спокій, я залишалася під контролем того, що від мене вимагали.

Я оглянула їжу перед собою, і хоча вона виглядала смачно, раптово захотілося чогось іншого — чогось, що хоч на мить могло б підняти настрій.

— Чи можеш ти принести мені щось солодке? — запитала я, не приховуючи свого бажання.

Вона обережно кивнула, зрозумівши, що це не просто прохання, а маленька спроба знайти комфорт і радість.

Міріам вийшла з кімнати, залишивши мене наодинці з думками. Я розслабилася на ліжку, закриваючи очі, дозволяючи собі хоч кілька хвилин спокою. Ці прості моменти, навіть такі маленькі, як солодощі, мали для мене велике значення. Вони нагадували, що в світі є місце для радості, навіть коли все навколо здається переповненим вимогами та обов'язками.

Вона повернулася через кілька хвилин з невеликим підносом, на якому лежало декілька маленьких булочок з заварним кремом та була чашка гарячого чаю. Її погляд був лагідним, вона ніби розуміла, що це те, що мені справді потрібно зараз.

— Ось, — сказала Міріам, ставлячи піднос на тумбочку поруч. — Це допоможе вам розслабитись.

Я подякувала їй поглядом, а потім, не витримавши, підняла чашку з чаєм. Гаряче повітря, що піднялося з чашки, освіжило мої думки, і я відчула, як розслабляється напруга у тілі. Я взяла один шматочок булочки, і його укус приносив мені відчуття затишку, як маленьке втечу від реальності. Мій розум був переповнений думками, але зараз я не поспішала їх обробляти.

Відчуття спокою не тривало довго. Вибір між обов’язками і моїми власними потребами завжди стояв переді мною. Але зараз, коли я сиділа тут, з чашкою чаю і солодким, я на мить забула про все. Просто я і ця тиша.

Я подивилася на Міріам, яка тихо стояла поруч, ніби даючи мені простір для того, щоб відчути себе нормальною. Вона була вірною і уважною, завжди підтримувала, навіть у найскладніші моменти.  Тепер мені було важко уявити своє життя без її допомоги.

— Дякую, Міріам, — сказала я, намагаючись посміхнутися. — Це саме те, що мені зараз потрібно.

Вона кивнула, і її погляд був сповнений розуміння. Вона не ставила жодних запитань, не вимагала нічого від мене — просто залишалася поруч, даючи мені простір для відпочинку. В її присутності все ставало спокійніше, менш тривожним.

Я зробила ще один ковток чаю, відчуваючи, як тепло розтікається по моєму тілу.

— Коли повернеться король? — запитала я, бажаючи дізнатися як довго ще може тривати мій спокій.

Міріам поглянула на мене.

— Він поїхав на полювання, і повернеться лише під вечір.

Я кивнула, вдячна за її терпіння. Коли Генрі був далеко, я могла дозволити собі зупинитись і на хвилину не думати про обов'язки.

Полювання було одним з улюблених занять для знаті та аристократів, і мало не кожен з цих заходів перетворювався на подію, що збирала на полях не тільки заможних і впливових осіб, але й численних слуг, охоронців і навіть фахівців.  Це було більше, ніж просто розвага — справжній ритуал, який слугував демонстрацією сили і статусу. Але я не поділяла цього захоплення. Мені було незрозуміло, чому для деяких так важливо полювати та вбивати живі створіння, аби продемонструвати свою могутність чи витонченість. Я надіялася, що в майбутньому мені не доведеться брати участь у таких подіях. Я вже мала достатньо обов’язків і викликів, і не бажала ще більше заглиблюватися в цей світ, де панують змагання за владу і статус. Спокій і тиша, відсутність агресії та насильства — ось те, чого я прагнула. Тому думка про полювання викликала в мені лише незручність і відразу.