Розділ 14

— Ваша світлість, вам слід обрати сукню з коміром, — промовила Міріам, її голос був рівним, але в ньому відчувалася ледь помітна наполегливість.

Я бачила, як її погляд у дзеркалі затримався на моїй шиї — коротка мить тиші, яку вона замаскувала черговим рухом гребеня. Її пальці впевнено розчісували моє волосся, але я помітила, як кінчик її брови ледь здригнувся.

Я не стала відповідати, лише опустила очі. Шкіра ще палала після вчорашнього, усіяна розсипом темних слідів. Вони тягнулися від ключиці до лінії щелепи — мов німі свідки того, що сталося в мою першу шлюбну ніч.

Міріам більше нічого не сказала, але її пальці на мить затрималися у моєму волоссі, перш ніж вона продовжила свою роботу. Вона розуміла, кому ці сліди належали.

Коли зранку вона вперше побачила мене, я чекала на купу запитань. Але, вловивши мій настрій, вона лише зітхнула і не стала лізти в мої думки. За це я була їй вдячна.

Я мовчки кивнула.

Сукня з коміром. Це правильне рішення. Це сховає те, що ніхто не повинен бачити.

Міріам обережно поклала гребінь на туалетний столик і підійшла до гардеробу. Вона знала, що мені зараз потрібно, навіть без слів.

Я втупилася в дзеркало. Моє відображення здавалося мені чужим. Бліда шкіра з легким рум’янцем на вилицях, розтріпане після ночі волосся, губи, що все ще залишалися трохи припухлими… Але найбільше мене бентежили сліди. Вони тягнулися від ключиці до лінії щелепи, мов розсип темних квітів, які тепер належали лише йому.

Від цього усвідомлення у мене стислося в грудях.

— Ось ця пасуватиме, — голос Міріам пролунав рівно, але я помітила, як вона навмисне не дивиться на мене.

Вона розгорнула переді мною темно-синю сукню. Високий комір акуратно облягав шию, приховуючи все, що не повинно було бути помітним. На довгих вузьких рукавах переливався візерунок із тонкого срібного шиття.

Я торкнулася тканини пальцями. Вона була гладенькою, але щільною — ніби мала захистити мене не лише від холоду, а й від того, що відбулося минулої ночі.

— Допоможи мені, — тихо промовила я, підводячись зі стільця.

Міріам кивнула і, взявши мене за зап’ястя, допомогла зняти нічну сорочку. Холодне повітря торкнулося моєї шкіри, змушуючи мене здригнутися. Вона швидко розгорнула сукню і почала застібати ряд крихітних гудзиків, що йшли вздовж моєї спини.

Її пальці рухалися вправно, але одного разу вона ненароком зачепила мою шкіру. Я здригнулася.

— Вибачте, — прошепотіла вона.

Я мовчала.

Коли вона застебнула останній гудзик, то на мить затримала руки на моїх плечах, ніби хотіла щось сказати. Але не сказала.

— Вам варто трохи відпочити сьогодні, — її голос звучав обережно.

Я вдихнула глибше, намагаючись заспокоїти серце, яке знову закалатало.

— Я повинна бути на сніданку, — відповіла я.

Повинна. Адже сьогодні я маю побачити його.

Міріам закінчила останні приготування, акуратно уклавши моє волосся в бездоганну зачіску. Кілька пасм вона залишила вільними, щоб вони м’яко спадали на плечі, приховуючи частину слідів, які не зміг сховати комір.

Я вдивлялася у своє відображення, намагаючись знайти в ньому щось знайоме. Але все здавалося іншим. Суцільна ілюзія.

— Ви готові, ваша світлість?

Я підвела очі на Міріам. Вона вже чекала біля дверей, склавши руки перед собою. Її обличчя залишалося безпристрасним, але я знала — вона відчуває напругу, яка, здається, наповнювала всю кімнату.

Я глибоко вдихнула.

— Так.

Вийшовши в коридор, я відчула, як у повітрі зависла дивна тиша. У замку завжди було тихо вранці, але сьогодні ця тиша здавалася важчою, гнітючою.

Дорогою до обідньої зали я намагалася заспокоїти власні думки, не дозволяючи собі згадувати ніч. Але варто було мені переступити поріг зали, як моє тіло напружилося саме по собі.

Він уже був там.

Генрі сидів на своєму звичному місці, спокійний і зосереджений. Він повільно розмішував чай у своїй чашці, і лише коли я наблизилася, його очі підвелися.

Я відчула, як його погляд ковзає по мені, уважний і проникливий. Він ніби щось оцінював, щось розумів, щось пригадував.

Моє серце гупало в грудях.

— Доброго ранку, — його голос був рівним, але в ньому вчувалася ледве вловима нота задоволення.

Я повільно сіла на своє місце, змушуючи себе зберігати рівновагу.

— Доброго ранку, ваша високосте.

Його губи ледь вигнулися, майже непомітно.

— Спала добре?

Питання прозвучало просто, але я відчула, як у мене по шкірі побігли мурашки. Я знала, що він пам’ятає. Кожен дотик, кожен звук, кожен момент минулої ночі. Я зціпила пальці під столом і відповіла так само спокійно:

— Так. Дуже добре.

Він відпив ковток чаю, не відводячи від мене погляду.

— Чудово.