Частина 11

Церемонія весілля відбулася в величезному, розкішно оздобленому храмі, де високі колони підтримували величезний купол, покритий витонченими фресками, що відображали сцени з релігійних книг. Світло від сотень свічок і люстр м’яко осяювало простір, створюючи атмосферу чарівної таємничості. Повітря було важким від квіткових ароматів, що розповсюджувалися від розкішних букетів, розташованих на кожному столі, а м’які звуки органу наповнювали залу, заповнюючи її величчю.

Коли я ступила на поріг храму, серце закалатало, а кожен мій крок до вівтаря здавався нескінченним. Мої ноги тремтіли від нервів, але я не могла повернутися. Еліза та служниці йшли поруч зі мною, намагаючись підтримати, але я відчувала себе наче в центрі величезного театру, де все навколо було чужим і далекоглядним.

Моїм рухам бракувало легкості, адже сукня була надзвичайно важкою, і кожен крок здавався більшим тягарем, який, мов цілий світ, тиснув на мої плечі. Кожен відтінок білосніжної тканини відбивав відбитки моїх власних сумнівів, а кожна перлина в намисті здавалася не прикрасою, а зобов’язанням.

Коли я наближалася до вівтаря, погляди всіх присутніх були прикути до мене. Я відчувала цей колективний погляд, але найбільше було важливим те, що я усвідомлювала свою роль у цій картині. Я повинна була виглядати бездоганно, як мрія, що стала реальністю для королівства. Але всередині мене росла холодна тривога — серце билося швидше, а думки металися, незважаючи на мої зусилля бути спокійною.

Він стояв там, король — непохитний і суворий, в розкішному костюмі, що сяяв золотими нитками, які наголошували на його високому статусі. Його погляд був холодним, але уважним, зосередженим на кожному моєму русі. Здавалося, його очі розглядали мене з усією прискіпливістю, ніби шукаючи хоч найменшу помилку, яка могла б порушити цей святковий момент.

Я підняла очі, і наш погляд зустрівся на мить. Я відчула його сильне, проникливе зацікавлення. Він не зводив погляду з мене, і це напруження здавалось нескінченним, ніби кожна моя деталь могла дати йому ключ до істини. Може, він вже щось запідозрив? Може, він відчував, що це не та принцеса, ну якій він мав одружити? Та я намагалася не зосереджуватися на цьому. Я повинна була стояти, посміхатися, і виконати свою роль.

Залишалося лише кілька кроків, і я майже чула, як долоні стискаються, коли я наближалася до вівтаря. Вся ця пишнота й велич не мали значення в ту хвилину, коли я мала дати свою обітницю і присягнути вірність тому, хто стояв переді мною. Я не могла зібрати свої думки, щоб думати про майбутнє, бо всі мої відчуття були зосереджені лише на тому, як його погляд проникає в мене, змушуючи відчувати себе частиною цього королівського світу.

Коли обряд почався, мої слова, вимовлені вголос, здавались порожніми. Я не відчувала ні сили, ні значення цього ритуалу, бо в моєму серці не було місця для обіцянок. Це було більше зобов’язанням, ніж вибором. Я намагалася знайти своє місце у цьому новому світі, але воно залишалося туманним і незрозумілим.

Король, навіть коли вимовляв слова обітниць, не змінював свого непохитного виразу. Його погляд залишався холодним і суворим, і я помічала, як він іноді затримувався на мені трохи довше. Це було як незначна перевірка, ніби він уважно вивчав мене.

Вся урочистість цього моменту здавалась мені чужою. Ця мить мала бути важливою віхою, але замість того, щоб відчувати радість, я відчувала розрив між реальністю і тими обов’язками, які були мені призначені.

Священник, літній чоловік у важкому рясному вбранні, підвів погляд до неба, ніби шукаючи схвалення вищих сил. Його голос лунав урочисто, впевнено, відрізаний від будь-яких моїх переживань. Кожне слово було частиною стародавнього ритуалу, якого не можна було уникнути.

— Тепер, коли ви склали свої обітниці перед Богом і людьми, — сказав він урочисто, з важким тоном, — можемо закріпити їх поцілунком, що символізує вічну вірність і єдність.

Вічна вірність. Єдність.

Його голос, що оголосив ці слова, прозвучав для мене, як вирок. Моє серце, яке і так билося тривожно, тепер несамовито калатало, здавалося, ще мить — і воно вирветься з грудей. Повітря в приміщенні стало густим і важким, кожен вдих давався зусиллям. Шум у залі раптово відступив, поступившись місцем глухому дзвону у вухах. Я бачила, як король рушив до мене, і кожен його крок здавався ударом по моїм нервам. Тіло сковував страх — липкий, холодний, безжальний. Пальці затремтіли, губи пересохли.

Цей момент мав бути особливим. Перший поцілунок. Він мав би бути теплим, ніжним, наповненим відчуттями, які змушують кров кипіти. Але натомість усе всередині мене кричало про небезпеку. Хотілося відсторонитися, зробити хоча б крок назад. Але я не могла.

Його руки міцно стиснули мої плечі, притримуючи мене на місці. Обличчя виявилося зовсім близько. Його очі були холодні, байдужі, мов шматки криги. В них не було ні тепла, ні запрошення, лише воля, яку я не могла порушити. Я не відвела погляду. Просто стояла, немов кам’яна статуя, не в змозі чинити опір.

Його губи торкнулися моїх. Холодні. Тверді. Поцілунок не був ніжним чи повільним. Це не був дотик, що обіцяє тепло й пристрасть. Це був акт володіння, печатка, що закріплювала його право. Він не лишав вибору — лише прийняти. Його руки сковували мою шию, змушуючи мене піддатися цьому моменту.

Його губи розсунули мої, і перш ніж я встигла отямитися, його язик вторгся в мій рот — холодний, чужий, наполегливий. Це сталося занадто швидко, занадто грубо. Я не встигла навіть зреагувати, не встигла усвідомити, як моє тіло напружилося від огиди й безсилля. Його язик рухався владно, поглинаючи мене, і з кожною секундою я відчувала, як моя воля тане, ніби тонкий лід під теплим сонцем.