Розділ 7

У тронній залі панувала тиша, лише глухе ехо моїх кроків відбивалося від кам’яних стін. Повітря було важке, немов саме місце дихало минулим, поглинало кожен звук, кожен рух.

Коли я підійшла ближче до трону, серце затріпотіло в грудях, вибиваючи нестабільний ритм. Я змушувала себе зберігати спокій, хоча кожен порух нагадував мені, наскільки я тут чужа.

І тоді я побачила його.

Кривавий король.

Він сидів на троні, величний, незворушний, зі спокійною зверхністю у погляді. Йому не було й двадцяти п’яти, але очі... Очі належали тому, хто бачив більше, ніж личило його віку. Війни, зради, кров на руках — усе це жило в них, сховане під крижаною пеленою.

Я зупинилася перед ним, змушуючи себе не відступати. Він мовчав, даючи мені можливість відчути на собі всю вагу його погляду. Чоловік відкинувся на троні, немов зважуючи мою присутність, немов він вирішував, що зі мною робити, немов він визначав мою долю. Врешті-решт, він порушив тишу.

— У короля Теодора хороші гени.

Голос глибокий, холодний, ніби він говорив не зі мною, а роздумував уголос.

— Востаннє, коли ти бачила мене, ти розплакалася.

Його слова застигли в повітрі, немов крижаний вітер, що проникає під шкіру. Він дивився на мене з цікавістю, але ця цікавість була холодною, відстороненою. Як у мисливця, що вивчає здобич.

Чоловік сидів розслаблено, але кожен мускул його тіла зберігав напруженість, сховану силу, готову розгорітися в мить. Його високі вилиці відкидали легку тінь на загартоване обличчя, підкреслюючи різкі риси. Темне волосся спадало на чоло, додаючи йому дикості, а губи, тонкі й різко окреслені, ледве стримували щось, що могло бути то усмішкою, то насмішкою.

Мені здалося, що він говорить не лише про минуле, а про саму суть мого існування. Існування справжньої Ксандри. Чи справді вона розплакалася тоді? Я не знаю. Але цей чоловік знав і пам’ятав. І судячи з його погляду, він не дозволив би їй забути.

Його обличчя було майже ідеальним у своїй жорстокій красі — високі вилиці, чітка лінія підборіддя, сильний профіль, що втілював беззаперечний авторитет. Глибокі зморшки між брів натякали на часті роздуми, але не зменшували його привабливості. Його брови — темні, густі, владні — здавалося, визначали сам хід подій, а не лише вираз його обличчя. Його губи, хоч і жорсткі, мали ту тонку, небезпечну лінію, яка могла дарувати як отруйні слова, так і звабливий шепіт.

Його голос обпік мене так само, як його погляд.

Він не знав, що зараз перед ним не Ксандра.

І я так легко себе в образу не дам.

— Багато води утекло з того часу, — сказала я, дивлячись йому просто у вічі.

Король ледь нахилив голову, оцінюючи мене заново. Його губи ледь помітно сіпнулися, але в очах не промайнуло ані крихти тепла.

— Справді? — його голос був тихий, але в ньому звучав виклик. — А я думав, що є речі, які не змінюються.

Я стиснула пальці в кулак, намагаючись втримати себе в руках. Він грав зі мною, перевіряв, випробовував.

— Я більше не та, якою ви мене пам’ятаєте, Ваша Величносте, — промовила я, змушуючи голос звучати впевнено.

Він підвівся, і я змогла повною мірою оцінити його постать: високий, сильний, загартований війною. В його рухах було щось від хижого звіра, що наближається до своєї здобичі.

— А ти дійсно підросла, — промовив він, його голос був спокійним, але в ньому чулося щось, від чого всередині все стискалося.

Я не знала, чи це була проста констатація факту, чи щось більше — натяк, випробування, попередження. Його погляд повільно ковзав по мені, оцінюючи, вивчаючи. Немов він дивився не на принцесу, а на чужоземну землю, яку потрібно або завоювати, або знищити.

Я підняла підборіддя трохи вище, змушуючи себе не відводити очей. Я не могла дозволити йому побачити мій страх.

— Час змінює всіх, Ваша Величносте, — відповіла я рівним голосом.

Він ледь помітно усміхнувся. У цій усмішці не було тепла.

—  Проте не всіх у кращий бік, — його голос був насичений глузуванням, і від цього моя спина мимоволі випрямилася ще більше.

Король зробив крок вперед. Його темний одяг підкреслював хижу грацію рухів, а світло, що лилося крізь високі вікна, вигравало на точених вилицях і різких лініях обличчя.

— Але що більше тебе змінило? Час чи страх? — його голос був тихий, але кожне слово немовби різало повітря.

Він зупинився зовсім близько, і я відчула тонкий аромат сталі та спецій, змішаний із чимось іншим — чимось незрозумілим, що викликало холодний трепет.

Я не могла відступити.

— Я навчилася не боятися, — сказала я, змушуючи голос звучати твердо.

Король примружив очі, уважно вдивляючись у мене.

Він нахилив голову, ніби прислухаючись не тільки до моїх слів, а й до чогось невидимого між нами.

— Сміливе твердження, — промовив він, і тепер у його голосі було щось майже розважене, але небезпека в очах не зникла.