Розділ 6

Наша поїздка до королівства Таренхольм тривала вже другий день. Два довгих дні, сповнених прохолодними осінніми вітрами та важким небом, яке сіріло й поглиблювалося з кожним годинним відрізком. Листя на деревах навколо дороги було ще золотим і червоним, але вже почало опадати, вкриваючи землю химерним ковдром, що трохи послизькувався під копитами коней.

Якби я знала, якою довгою буде дорога, то в перший же день одягнула б щось інше, але точно не весільну сукню. Вона була важка і громіздка, і навіть найменший рух змушував її здаватися ще більш незручною. Тканина злегка сковувала, а численні шарми та вишивки на кожному кроці чіплялися за все навколо — за рукоятки карети, за плечі Елізи, навіть за саму землю, коли я випадково сповзала зі сходинок.

Тому при першій же можливості, коли ми зупинилися для того, аби дати відпочинок коням і відновити сили, я вийшла з карети. Еліза, помітивши моє бажання зняти сукню, мовчки підійшла до мене і допомогла розшнурувати корсет, звільнити мене від цієї задушливої тканини. Недовго думаючи, я попросила її знайти для мене в одній зі скринь щось більш зручне для подорожі, щось таке, що не сковувало б мої рухи, що дозволило б мені відчувати себе вільно та комфортно.

Весільна сукня, хоч і була красивою, розкішною та пишною, вже зовсім не підходила для цієї довгої поїздки. Я переодягнулася прямо в кареті, і хоча це було не зовсім зручно, відчуття свободи відразу заповнило мене.

Я повинна була приїхати до свого нареченого в розкішному весільному вбранні, що підкреслювало б мій статус і мою приналежність до королівської родини. Але я вибрала комфорт. Натомість я одягла просту, зручну сукню, що дозволяла мені рухатися вільно, не сковуючи моїх рухів. Навіть коли в душі панувала буря емоцій, я прагнула, щоб хоча б мій одяг відповідав тому, що я хотіла відчувати. Спокій. Свобода. Легкість, без тиску і навантаження цієї нової ролі, до якої я ще не могла звикнути.

Карета тряслася на кожному повороті, і кожен крок коней здавався важким, наче вони тягнули не тільки карету, а й увесь тягар моїх думок та переживань. Я сиділа навпроти з Елізою, намагаючись не думати про те, що чекає попереду, про ту невідомість, яка мене лякала та водночас цікавила. Навіть якщо шлях до Таренхольму вже тривав три дні, і я ще не наблизилася до кінцевої мети, відчуття того, що я рухаюсь просто в напрямку своєї долі, яка була чужою та незрозумілою, все більше огортало мою душу, стискаючи її в лещатах страху та тривоги.

Еліза мовчала, її погляд зосереджений на далекому горизонті, де дерева втрачали своє осіннє вбрання, а поля ставали сірими та похмурими. Іноді я ловила себе на думці, що намагаюся вгадати, що насправді вона думає про все це. Адже вона була моїм єдиним союзником в цій мандрівці, моєю єдиною підтримкою, єдиною людиною, яка залишалася поруч, яка була готова допомогти та підтримати мене.

Я закуталася в шаль, намагаючись захиститися від холодного вітру, що проник через вікно карети. Шлях, хоч і був довгим, не приніс жодних непередбачуваних пригод чи небезпек. Коли дорога почала виводити нас з лісу, я відчула, як земля під колесами стала твердішою, і звуки карети змінилися — від м’якого шуму на розмоклій землі до ритмічного стукоту по каменю.

Я виглянула у вікно, намагаючись знайти хоч якусь ознаку знайомого, хоч якийсь натяк на те, що ми наближаємося до кінця подорожі. Сонце, що низько котилося до горизонту, розцвітило небеса в багряні й оранжеві відтінки, а холодний вітер нещадно дував в обличчя, змушуючи кожен мій погляд тремтіти від неприязного холоду. Але там, недалеко попереду, я вже побачила обриси міста — його високі стіни, що здіймалися в небо, та вежі, що височіли над ними, немов сторожові пости. Місто було оточене глибоким ровом, і кілька мостів, що вели через нього, вели до воріт.

Моє серце забилося швидше, а дихання стало глибшим, відчуваючи, як з кожним наближенням до кінцевої точки цієї мандрівки, все більше змішуються хвилювання та страх.

***

Вартові, побачивши нашу карету, зупинили нас перед воротами. Вони миттєво підійшли, суворо оглядаючи подорожніх, їхні погляди були пильними та настороженими, кожен рух був сповнений сили та рішучості. Один з них, з кирпатим носом і серйозним виразом обличчя, зробив крок уперед, його рука стискала  рукоятку меча в ножнах, готового до бою.

— Хто ви та з якою метою приїхали? — його голос був низьким і твердим, що не терпить заперечень, він лунав у повітрі, як грім, змушуючи мене здригнутися від несподіванки.

Але потім чоловік звернув увагу на герб, що красувався на боках нашої карети — він був знаком королівської родини, тим самим знаком, що супроводжував мене від самого початку цієї подорожі, символом мого статусу, моєї влади. Він одразу став більш шанобливим, майже побожним. Відступив назад і поклонився.

— Прошу вибачення, Ваша Світлість, — він поспішно махнув рукою, даючи знак своїм супутникам, щоб відкрили ворота, його голос звучав більш м'яко та шанобливо.  - Вітаємо вас у Таренхольмі.

Ми проїхали через великі ворота, і місто відкрилося переді мною, як величезна сцена, де кожен камінь здавався частиною складної, але захоплюючої історії, де кожен будинок мав свою таємницю, де кожен житель був актором цієї вистави. Вартові, які тепер кидали на нас погляди спокійної поваги, обступили нас з усіх боків, проводячи до головної дороги, що вела до палацу, їхня присутність була одночасно захистом та попередженням.

І в цей момент я відчула, як моє серце почало битися швидше, як хвилювання поступово охоплювало моє тіло, змішуючи страх з цікавою тривогою та захопленням.