Розділ 5

Коли я сіла в карету, мене не проводжав ніхто, окрім кількох слуг, які мовчки, без жодного слова чи погляду, завантажували скрині. Вони були настільки байдужими, що здавалося, ніби я для них — просто меблі, які потрібно перевезти з місця на місце, без особливого значення. 

Одна служниця, яку відправили разом зі мною, обережно підтримала мене, допомагаючи забратися всередину. Її обличчя було спокійним, але я відчула її руку, її легкий дотик, як маленьку підтримку, як знак того, що вона бачить мене, що вона розуміє моє хвилювання, мій страх.

Сукня, розшита сріблом, була важкою та незручною, її пишні спідниці сковували рухи, змушуючи мене відчувати себе ще більш скуто, ще більш безпорадно. 

Коли дверцята зачинилися, всередині запанувала тиша. Лише легке погойдування карети та приглушене тупотіння кінських копит нагадували, що я більше не в замку. Я віддалялася від звичного життя з кожною хвилиною, з кожним помахом кінського хвоста, з кожним скрипом коліс. 

Я вдивлялася у вікно, спостерігаючи, як замок, поступово віддаляється, зменшуючись у розмірах, перетворюючись на маленьку цятку на горизонті. Краєвид за вікном змінювався. Карета котилася вперед, несучи мене назустріч невідомому.

Служниця, що сиділа навпроти, помітила моє напруження. Вона зітхнула тихо, майже непомітно, і, трохи нахилившись уперед, порушила тишу, яка здавалася важкою та гнітючою:

— Ваша Світлість… Все буде добре.

Її голос був м’яким, навіть трохи теплим, але в ньому відчувалася нотка сумніву, ніби вона сама не була впевнена у своїх словах. Я могла почути це в її інтонаціях, хоча намагалася приховати.

Я перевела погляд на неї. Вона була жінка років тридцяти, з добрими, але уважними очима, які, здавалося, проникали в саму душу. Мабуть, вона бачила мою тривогу, але не могла нічого сказати, щоб заспокоїти. Вона сама, напевно, не знала, що чекає на мене.

— Ти впевнена? — тихо запитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі, яке відразу мене видало.

Служниця кивнула, але її погляд був трохи сумним, ніби вона розуміла більше, ніж я могла зрозуміти.

— Я тут заради того, щоб підтримати вас, — тихо промовила вона, її слова були м’якими і заспокійливими, але все одно не могли приховати нотку хвилювання. — Мене взяли на роботу зовсім недавно, але прислужувати вам — для мене честь.

Я стиснула пальці в кулаки, намагаючись стримати хвилювання, що охоплювало мене зсередини. Вона говорила це так щиро, так учтиво, що майже повірила їй. Але… невже вона не знала, що я не справжня Ксандра? Невже королева не розповіла їй правду? Я не могла зрозуміти, що насправді вона думає про мене, про те, ким я є.

Я дивилася на її добре обличчя, на уважні очі, що дивилися на мене, і в мені зростав дивний сумнів. Мабуть, вона справді вірить, що я принцеса, і це засмучувало мене ще більше.

— Як тебе звати? — несподівано для себе запитала я, мій голос звучав тихо і невпевнено.

— Еліза, Ваша Світлість, — відповіла вона, її голос був м’яким і шанобливим.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитала я, намагаючись приховати хвилювання, яке все більше охоплювало мене.

Вона затримала погляд на мені довше, ніж зазвичай робить служниця, і я помітила, як її очі сповнилися співчуттям. Потім вона опустила погляд, ставши серйозною і зосередженою.

— У замок Кривавого короля. До Вашого чоловіка, — тихо промовила вона, її голос був рівним і спокійним.

— І ти добровільно погодилася їхати зі мною? — запитала я, здивована її відданістю.

Еліза здригнулася від мого питання, але швидко взяла себе в руки.

— Це мій обов’язок, Ваша Світлість, — відповіла вона, однак її голос не звучав байдужо.

Я пильно дивилася на неї, намагаючись прочитати її внутрішній стан, що ховалося за її рівним тоном.

— Але ти боїшся, — тихо сказала я, моя фраза не була звинуваченням, це була проста констатація факту.

Її пальці легко стиснули край спідниці, і я помітила, як її руки трошки напружені. Цього було достатньо, щоб я зрозуміла: я права, вона боїться.

— Кажуть, він жорстокий, — тихо вимовила жінка, її голос був ледве чутним, немов вона боялася, що навіть згадка про Кривавого короля викличе його гнів.

— І ти все одно поїхала? — запитала я, не приховуючи подиву. Я була вражена її відвагою, її готовністю йти на ризик заради мене, хоч я була для неї майже незнайомою.

Еліза підняла на мене погляд, і я побачила в її очах рішучість та відданість.

— Хтось має бути поруч із Вами, Ваша Світлість, — твердо промовила вона, її голос звучав впевнено і сильно. — І це можуть бути лише чутки!

Її слова мене здивували. Вона була готова йти зі мною, незважаючи на всі страхи і чутки про короля, незважаючи на те, що я була для неї, по суті, чужою. Вона була готова підтримати мене, допомогти мені, і це було так несподівано, так цінно, що я відчула, як тепло розцвітає в середині мене, як маленька квітка надії.

Мої губи злегка розтягнулися в слабку, майже непомітну усмішку. Напруга, що сковувала мене, трохи послабшала, і я відчула, як легше дихати.

— Чуть не забула! — раптом вигукнула Еліза, її очі розширилися від спогаду.