Розділ 2

Я не могла повірити у своє щастя — нарешті я залишала сиротинець.

Роки, проведені серед холодних кам’яних стін, роки, наповнені сірими днями й безнадією, залишалися позаду. Попереду чекало щось нове, невідоме. Але що саме? Радість і тривога сплелися у моїй душі тугим вузлом.

Мене забрала не подружня пара, яка мріяла про дитину, не люди, сповнені тепла й очікувань. Ні. Це була жінка, що прибула з королівського замку. Хто вона? Чому звернула увагу саме на мене? Я не знала. Але передчуття підказувало: від цієї миті моє життя зміниться назавжди.

Ця думка не давала мені спокою. Вночі, лежачи на жорсткому ліжку, я вдивлялася у темряву, прислухаючись до рівного дихання інших вихованців. Думки билися в голові, мов загнані птахи: страх і надія чергувалися, змушуючи серце то стискатися, то битися частіше. Я не знала, що мене чекає, але щось усередині шепотіло, що попереду — краще, ніж те, що я залишаю позаду.

Наступного ранку я стояла перед сиротинцем, притискаючи до себе невелику торбину. Вона містила все моє життя — кілька простих суконь, пару зношених черевиків і дерев’яний гребінець.

Матір-настоятелька стояла поруч, схрестивши руки за спиною. Її суворе обличчя залишалося незворушним, а в погляді читалося полегшення. Однією голодною дитиною менше. Їй було байдуже до мене — до ще однієї сироти, яка зникне з цих стін.

Раптом повітря розітнув глухий стукіт копит. Через мить біля воріт зупинилася карета. Велика, темно-бордова, оздоблена золотими візерунками. До неї були запряжені двоє сірих коней із розкішними гривами.

Я завмерла. Таке бачили лише багаті. Таке мені ніколи не снилося.

Дверцята карети відчинилися, і я побачила її — ту саму жінку, що прийшла за мною вчора. Вікторія.

Її сукня з дорогого темно-синього оксамиту грала на світлі срібною вишивкою. Широкі рукави, прикрашені тонким мереживом, спадали на витончені зап’ястки. Глибокий квадратний виріз підкреслював довгу лебедину шию, а корсет надавав її постаті довершеної грації. На плечах лежала коротка накидка, підбита темним хутром. Волосся зібране у високу, вишукану зачіску.

Вона виглядала бездоганно. Її постава, жести, навіть погляд — усе випромінювало стриману строгість, змішану з аристократичною витонченістю.

Побачивши мене, Вікторія  приязно посміхнулася.

— Ну що ж, моя люба, — звернулася вона м’яким, але впевненим голосом. — Час вирушати.

Я кинула останній погляд на похмурі стіни сиротинця, що стільки років був моїм домом. Серце тьохнуло, але я зітхнула, розправила плечі й зробила крок уперед — назустріч невідомому майбутньому.

***

Я сиділа в кареті разом з Вікторією, майже весь час вдивляючись у вікно. Знайомі краєвиди — вузькі вулички, старі будиночки, ледь освітлені вечірнім світлом, — поступово змінювалися на інший пейзаж. Кам’яні дороги перетворювалися на ґрунтові, що вели крізь густі ліси та поля. Чим далі ми віддалялися від сиротинця, тим більше світ здавався чужим, немовби я залишала позаду не тільки минуле, а й саму себе.

Мовчання в кареті було майже відчутним. Воно огортало нас, важке, незручне, насичене невідомістю. Я намагалася впоратися з хвилюванням, спостерігаючи за тим, що відбувалося за вікном, але краєм ока помічала, як жінка дивиться на мене. Відверто, не відводячи погляду, немов оцінюючи, немов намагаючись зрозуміти щось, чого я й сама не знала.

Я інстинктивно зжала тонку тканину своєї простої сукні. Все досі здавалося сном, від якого я могла прокинутися будь-якої миті. Але холодний дотик реальності змушував усвідомлювати: це не сон. Це моє нове життя, і я ще не знала, чи варто йому радіти.

Вона не починала розмову, а я занадто довго вагалася, щоб заговорити першою. Але мені було потрібно знати. Я мала бодай щось зрозуміти. Моя подальша доля залишалася для мене загадкою, і це гнітило більше за мовчазний погляд жінки.

— Чому ви взяли саме мене? — нарешті наважилася я, набравшись крихти сміливості. Мій голос злегка затремтів, але я не відступила. — Там було багато дітей… кращих за мене.

Я не будувала ілюзій. Роками я жила в очікуванні дива, але воно не приходило. Надія танула, як сніг під весняним сонцем. Я вже майже змирилася з думкою, що мені ніколи не вдасться вирватися з цього місця. У сиротинці всі знали, що шанси на усиновлення у старших дітей мізерні. Перевагу завжди віддавали малюкам, яких можна було виховати на свій лад, які ще не встигли стати "занадто дорослими" і незалежними. А мені вже виповнилося тринадцять. І від того все це здавалося ще дивнішим.

Вікторія дивилася на мене довго, її погляд був важким, але не ворожим. В її очах я побачила щось дивне - ледь помітну тінь посмішки, яка тут же зникла, залишивши після себе лише холодну серйозність.

— Вважай, що тебе обрала сама її високість королева, — промовила вона, і її слова звучали так, ніби вони несли в собі якусь особливу вагу. Ніби це була честь, яку я мала б зрозуміти й прийняти.

Моє серце здригнулося від несподіванки.

— Королева? — я вдивлялася у Беатріс, намагаючись зрозуміти, чи та жартує. Невже це можливо? Невже сама королева звернула на мене увагу?

Але жінка не жартувала. Її обличчя було серйозним та зосередженим.

— Я лише виконую її волю, — додала вона, підкреслюючи важливість своїх слів.