Розділ 1

Скільки себе пам’ятаю, тут, у стінах сиротинця при монастирі, завжди панувала невидима, але відчутна рука дисципліни. Це було місце, де правила переважали над бажаннями, де тиша цінувалася більше за слова, де покірність – понад усе. Холодні кам'яні стіни були свідками мого дитинства, моїми єдиними друзями та моїми тюремниками.

Тут кожен день був схожий на інший, тут час тягнувся повільно та монотонно, як густа патока. Я ще з малих років звикла до того, що кожен мій крок мав бути обмежений правилами, встановленими матір’ю-настоятелькою, її владною рукою. У цьому місці не було місця для самостійності, для власної думки, а тим більше — для непокори. Жорстка дисципліна не просто утримувала дітей у порядку, вона була невід’ємною частиною нашого існування, вона вростала в думки, в рухи, у сам спосіб дихати. Ми знали: порушення порядку не залишиться без наслідків, покарання було неминучим.

Кожен день починався однаково. Нас будили рівно о шостій ранку, коли дзвін із монастирської башти розбивав ранкову тишу своїм лунким, безжальним звуком. Це був не просто дзвін — це був наказ. Ми мали піднятися без зволікання, скласти постіль і негайно вирушити до каплиці на ранкову молитву. Будь-яка затримка, будь-яке проявлене небажання вставати — і на тебе вже спрямовувався суворий погляд черниці, що стежила за порядком у гурті.

Ті, хто запізнювався, отримували покарання. Прут, що різко опускався на долоні, залишаючи пекучі рубці, був швидким і безжальним нагадуванням про обов’язок слухняності. Але справжня жорстокість чекала на тих, хто зважувався чинити опір. Якщо дитина не виконувала своїх обов’язків або дозволяла собі зайву імпульсивність, мати-настоятелька діяла негайно. Вона була відома своєю непохитною суворістю: найменша провина, найменше порушення дисципліни — і покарання ставало неминучою частиною життя в монастирі.

Іноді за непослух діти годинами стояли на колінах на холодній кам’яній підлозі, проказуючи важкі молитви, які здавалися нескінченними. Мати-настоятелька стежила, щоб кожне слово вимовлялося чітко, а найменша помилка могла подовжити це випробування ще на кілька годин. Але це було лише початком. За більші проступки на дітей чекала ще одна кара — виснажлива робота. Вони змушені були мити підлоги у довгих коридорах, чистити закопчені свічками стіни каплиці або тягати важкі камені, призначені для ремонту монастиря. Все це виконувалося в гнітючій тиші, що тільки підсилювала відчуття безправності й покірності перед волею настоятельки.

Проте найстрашнішою була кара за серйозні порушення — грубу поведінку, опір наказам або непокору. В таких випадках дітей відправляли до сирого, темного погреба. Це місце було прокляттям для кожного, хто хоча б раз опинявся там. У підземеллі не було жодного світла, жодного звуку, лише непроглядна темрява і відчуття безвиході. У такому місці легко було втратити відчуття часу, а страх перед невідомістю змушував розум створювати тіні навіть там, де їх не було. Для сиротинця це було не просто покаранням — це було "очищення", яке мало викорінювати будь-який прояв людської слабкості.

Одного разу я потрапила до списку грубих порушників. Мені було всього сім років, коли я разом із кількома іншими дітьми наважилася зірвати кілька яблук із дерева, що росло на території монастиря. Ми були голодні, наші животи бурчали від голоду, а яскраво-червоні плоди так і манили своїм солодким ароматом, обіцяючи насолоду та втамування голоду. Здавалося, що нічого поганого в цьому немає — яблука просто висіли там, їх було так багато, що ніхто й не помітив би їхньої відсутності.

Але нас помітили. Хтось із слуг, можливо, навіть той, кому ми завжди допомагали по господарству, доніс наставниці, і вже за годину ми стояли перед її суворим поглядом, опустивши голови, відчуваючи себе маленькими та беззахисними. Нам читали нотацію про гріх жадібності, про те, що красти — це найгірше, що може зробити дитина, яка повинна прагнути до покори та смирення, що ми зганьбили себе, що ми показали себе негідними милості Божої. Та найбільше мене лякали не слова, а те, що чекало нас далі. 

Я досі пам’ятаю грубі руки, що тягнули мене до погребу, їхній холодний та байдужий дотик, який викликав у мене озноб. Ту темряву, густу та непроглядну, що поглинула мене, як тільки двері зачинилися за мною з глухим скреготом. Холод пронизливий та сирий, який пробирав до кісток, змушуючи тремтіти від холоду та страху.

Я пам’ятаю відчуття вогкості, яке проникало крізь одяг, і запах затхлості, який душив мене зсередини. Я пам’ятаю тишу, моторошну та гнітючу, яка була порушена лише стуком мого серця, що лунав у цій темряві, як відчайдушний крик про допомогу. Я пам’ятаю страх, первісний та всепоглинаючий, який охопив мене, як тільки я опинилася в цьому темному та сирому місці. 

Та навіть у таких умовах життя тривало. Я, як і всі інші діти, навчилася не лише підкорятися, а й виживати в цьому місці. День за днем я звикала до жорсткої рутини, до цього замкнутого кола правил та обмежень.  Зрештою, сиротенець був для мене «домом» — домом,  у якому я навчилася жити за правилами, зрозуміла, що єдиний спосіб вижити тут — це підкоритися, змиритися зі своєю долею.

У сиротинці був один день, який я завжди чекала з острахом і надією. День відкритих дверей. День, коли фальшиві посмішки змішувалися з щирими мріями, а холодні стіни на мить ставали свідками чужого щастя. Перед будівлею збиралися люди — чужі, незнайомі, але ті, що могли змінити чиєсь життя. Діти дивилися на них з сумішшю надії та страху, немов шукаючи у кожному обличчі своє майбутнє. Яскравий банер на фасаді будівлі контрастував із сірими буднями, обіцяючи зміни.

Як одна з найстарших дітей у сиротинці, мала безліч обов’язків: допомагати малюкам, стежити за порядком, мити підлоги — бути «дорослою» серед тих, хто ще міг дозволити собі дитинство. Ми всі вдягали свої найкращі речі, хоч вони й залишалися блідою тінню справжнього святкового вбрання. Молодші діти раділи, поправляючи комірці, розгладжуючи подерті тканини — вони ще вірили у диво.