На моїх чотирьох колесах

Сьогодні такий крутий вересневий день, що хочеться прогуляти школу та просто гуляти містом з друзями. В мене їх багато, але найкраща моя подруга Валерія – вона найкрутіша у нашому класі та усім подобається. Із Лєрою круто дружити, навколо неї завжди багато симпатичних хлопців, а вечірки в неї вдома просто неймовірні! Дівчина із батьками живе за містом, велика територія із садом та басейном створює чудову атмосферу.

На честь 1 вересня 11 класу батьки Валерії дозволили організувати вечірку в них удома, куди я дуже хочу потрапити. Мої батьки не поділяють мого ентузіазму, бо вважають, що я ще мала для пізніх вечірок далеко від дому. Але ж мені вже 16!

Задзвонив мобільний, і я радо прийняла дзвінок від Лєри:

- Ліно, привіт! Ну що, мала, будеш сьогодні ввечері у мене? До речі, про тебе Женька питав, ти ж будеш???

- Привітики, ще не казала батькам, але я буду 100%!

- Ну круто, а я дивилася стріми своєї улюбленої RedFox, у неї завжди такі круті луки. Тема вечірки сьогодні «Милі школярки». Коротенькі спідниці та білі сорочки, а ще косички або хвостики. Та хлопці будуть у захваті! Вже уявляю їхні обличчя!

Лєра ще довго розказувала про свій образ, а я уважно її слухала. От вона точно крута і стильна, вміє одягатися гарно та оригінально. Мені до її рівня ще далеко.

День у школі пройшов доволі нудно: урочиста лінійка, уроки та повчання вчителів. Лєра так і не прийшла до школи, займалася підготовкою для вечірки. Півдня провела із моєю сусідкою по парті – Марічкою. Вона прикольна, але зовсім не слідкує за модою, та й вечірками не цікавиться, працює після уроків. Ну, то її справи, дивна, але добра. Ледь дочекалася вечора.

Вечірка почалася о 20.00, то було щось! Смачні напої у великих скляних лимонадниках були розставлені по усьому подвір'ю для зручності, столик із десертами в кутку та сила-силенна сандвічів, бургерів, піци. Здається мама Лєри займається кейтерінгом, уявляю скільки все це коштувало!

Ми з дівчатами постійно робили круті фото та постили їх у соцмережах, людей приходило тільки більше. Батьки відпустили мене лише до 11ї, а зараз була вже десята.

- Лєра, вечірка крутецька, та мені вже час їхати.

- Блін, так рано??? Може ще залишишся?

- Я ж не проти, але батьки не зрозуміють.

- Ой, ну тоді Женька тебе відвезе.

Дивно, що вона згадала саме про Женю, адже я бачила, як він із хлопцями пив міцний алкоголь. Хоча мене це не обходить, Євген вже давно вчиться у інституті, як і усі його товариші. Лєра познайомилась із ними через свого старшого брата. Вони ж не школярі, мабуть їм можна все.

- Їдемо, красуне?

Женя наче нормально виглядав, але запах алкоголю я відчувала. Мабуть йому видніше, чи здатен він керувати автомобілем? У машині хлопця голосно грала якась музика, ми сміялися, з ним було дуже приємно бути поряд. Про щось розмовляли, він часто відволікався від керма.

- Жень, я хочу приїхати додому живою та здоровою, може будеш уважним?

- Та чого ти, я цю дорогу із закритими очима зможу проїхати.

Цей момент я пам'ятаю дуже чітко, коли він грайливо закриває очі обома руками, а машину розвертає боком та виносить на зустрічну смугу. Потім сильний удар, а далі я прокинулась вже у лікарні.

Навколо мама, тато і бабуся, з мене стирчать голки і трубки, я не можу говорити, але бачу, що моє пробудження помітили. Мама сміється крізь сльози, тато тримає мене за руку, а бабуся гладить по голові. Мені щось говорять, але я розумію лише частину. Я зрозумію усе пізніше, адже моє життя вже не буде таким, як раніше.

Минув місяць

Мене виписали із лікарні, але я так і не почала ходити. Тепер рухатись самостійно я можу лише у інвалідному візку. До школи можна не ходити, круто ж? Так круто, що я просто плачу від щастя. Зараз я часто плачу, бо не розумію, у чому тепер є сенс. А що як мені більше не вдасться підвестися? Я не піду на випускний, не піду до універу, все життя проведу у своїй кімнаті. Мені так хочеться.

Коли мама виїжджає зі мною на прогулянку, люди відвертають очі, а матері із дітьми намагаються швидше оминути нас. Невже я така огидна? Дві руки, дві ноги, як у всіх, тільки ще 4 колеса. Вдома у кімнаті почуваюся безпечніше, але самотньо, однак на вулиці мені соромно. Боюсь зустріти знайомих, не хочу, щоб мене бачили такою. Раз на тиждень ми їздимо до лікаря, щоб почути, що змін поки немає.

Мама ще вірить, що я буду ходити, але ми ж не живемо у казці. Я бачу, як на мене дивляться медсестри у приймальному відділенні – із жалем. Друзі до мене так і не приходили, Лєра дзвонила кілька разів, але вона постійно зайнята. Та я ж знаю, що вона знову організовує вечірки, на яких мені немає місця.

Якось дуже швидко усе, що мені подобалось, стало порожнім і неважливим. Мама намагалася поговорити зі мною про той вечір, але я розказала лише те, що мене підвозив друг Женя і нічого більше не знала. Я ж не стукачка, щоб говорити про дурний Женін жарт. Він, до речі, майже не постраждав, його врятувала подушка безпеки, а на мою сторону прийшовся удар, тому ніякі подушки допомогти не могли. Я не ображалась на Женю, це не мало сенсу, мені треба було не сідати з ним в одне авто. Винна сама. Сама тепер і мушу жити із наслідками.