Розділ 8. Попіл сподівань

Джип вилетів на фінішну пряму, наче снаряд, випущений із гармати в саме серце пекла. Покришки верещали, роздираючи залишки розпеченого асфальту, а звук тертя гуми об камінь змішувався з передсмертним виттям заражених, що залишилися під колесами. Максим різко, до упору затиснув гальма біля замаскованого входу в скелі, здійнявши гігантську хмару рудого пилу, попелу та сухого колючого листя. Машину хитнуло, вона завмерла всього в метрі від бетонного виступу, важко дихаючи парою з-під капота.

Кассандра вискочила з машини ще до того, як розпечений двигун повністю захлинувся. Вона не відчувала ні болю в легенях, ні печіння антидоту в жилах — лише шалений, первісний імпульс.

— Ми тут! Ми встигли! Дем’яне! — її крик розірвав густу ранкову тишу, він був сповнений такого дикого відчаю та водночас тріумфу, що навіть Максим на мить завмер, вражений силою її голосу.

Вона бігла до масивних гермодверей, ледь торкаючись землі ногами. Кожен крок відгукувався в її скронях ударом молота. Кассандра стискала ампулу в руках так, наче це було крихке яйце останнього фенікса на землі. Вона тримала цю сріблясту рідину як найвищу цінність Всесвіту, як ключ від воріт раю, як викуп за душу брата. Вона вірила — свято, фанатично вірила, — що зараз усе закінчиться. Що вона увірветься в його камеру, встромить голку в тіло Дем’яна, і сріблястий блиск у шприці виправить усе те нестерпне зло, яке Кордицепс приніс у їхні понівечені життя. Вона вже бачила, як Дем’ян відкриває очі, як зникає жовта муть, як він знову посміхається своєю зухвалою посмішкою.

Максим з гвинтівкою напереваги та Артем, що міцно притискав до себе Рокі, важко бігли слідом. Вони подолали останній шлюз, який автоматика відкрила, розпізнавши код доступу Мельників.

Але щойно важка сталева плита зачинилася за їхніми спинами, відрізаючи виття зграї ззовні, Кассандра раптово зупинилася.

Тиша бункера, що зустріла її всередині, була занадто глибокою. Вона була не просто спокоєм безпечного місця — вона була абсолютною, стерильною і мертвою. Це була тиша склепу, а не фортеці. Повітря, яке мало пахнути мастилом, порохом і людським потом, було наповнене лише тонким, ледь вловимим ароматом... солодким, нудотним ароматом стиглих фруктів. Запах лісу. Запах, який вона щойно залишила за десятки кілометрів звідси.

Вона зробила крок у центральний коридор. Аварійне освітлення блимало червоним, вихоплюючи з темряви порожні гільзи на підлозі, перекинуті медичні візки. 

…

Внутрішній простір бункера, який раніше здавався Кассандрі втіленням залізного порядку та останньою цитаделлю логіки, тепер нагадував розтривожений мурашник, у який вкинули палаючий смолоскип. Щойно важкі гермодвері зачинилися за спинами втомлених мандрівників, відрізаючи зовнішній світ, на них навалився хаос, від якого перехопило подих. Повітря більше не було свіжим — воно було просякнуте їдким запахом гару, розлитого антисептика та металевим присмаком страху. Сирена не вила — мабуть, динаміки вже хтось розбив — але в довгих бетонних коридорах безперестанку миготіли тривожні червоні лампи аварійного освітлення, вихоплюючи з темряви спотворені обличчя людей.

Цивільні мешканці бункера — ті, хто мав бути під захистом стін — гарячково тягли свої пожитки до дальніх секторів. Жінки притискали до себе плачучих дітей, намагаючись затулити їм очі, а чоловіки зі старими мисливськими рушницями та обрізками труб у руках озиралися на кожен шурхіт у вентиляції, готові бити по всьому, що рухається.

— Дорогу! Дайте дорогу, чорт забирай! — гаркнув Максим.

Його голос, низький і владний, прорізав паніку, як лезо. Він був блідим, як привид, його рана на плечі знову почала кровоточити через шалений темп, але адреналін повернув йому здатність командувати. Він розштовхував натовп плечем, прокладаючи шлях для Кассандри.

Вони наштовхнулися на Старого прямо біля розгромленого посту охорони. Той виглядав жахливо — наче за ці 20 днів він прожив і поховав десять років. Його обличчя було в сажі, рукав куртки вирваний з м'ясом, а пальці, що стискали старенький АК, тремтіли так, що ствол виписував у повітрі дрібні зигзаги. Поруч із ним стояв Сайга — молодий боєць із перев’язаною головою, який нервово перевіряв затвор пістолета.

— Ви?! — Старий витріщився на них, наче на вихідців із того світу. Його очі за скляною пеленою шоку почали повільно фокусуватися. — Я думав, ви вже гниєте в лісі або стали добривом для міцелію!

— Де Дем’ян?! Що тут сталося?! — Кассандра підскочила до нього, схопивши за лацкани куртки з такою силою, що мало не впала сама, ледь втримавши дорогоцінну сумку-холодильник.

— Пекло тут сталося, дівчинко! Справжнє пекло! — Старий сплюнув густу слину під ноги, і в його погляді спалахнула дика суміш злості, безсилля та відчаю. — Твій «друг» почав змінюватися... швидше, ніж ми всі очікували. Він не просто марив, він почав видавати такі звуки... вібрації, від яких у людей кров у жилах стигла. Люди збожеволіли від страху, Сандро. Почався бунт.

— Я казав йому, що треба його прикінчити ще тоді, коли ми його сюди привезли! — вигукнув Сайга, сплюнувши кров. — Частина молодиків із третього сектору вирішила, що ми тримаємо в центрі бункера біологічну бомбу. Вони кричали, що він приманює зграю. Вони хотіли «утилізувати» його власними руками. Увірвалися в ізолятор, коли зміна Ганни була на посту...

— І що?! — вигукнув Максим, заступаючи вперед і нависаючи над Сайгою, наче розлючений ведмідь. — Де він зараз?!

— А те, що він їх розірвав, Максе! — крикнув Старий, і його голос зірвався на хрип. — Коли вони відкрили зовнішній контур, він уже не був тим хлопцем, якого ти знав. Він став машиною для вбивства. Сталася паніка, випадкова стрілянина в темряві... Ганна намагалася їх зупинити, її просто збили з ніг, вона зараз у медблоці, відкачують. А він... він вирвався. Половина бункера забарикадувалася в житловому блоці, інша частина — вимагає вигнати або розстріляти всіх, хто був з ним пов'язаний. Навіть нас!