Розділ 7. Жереб долі

Срібляста рідина повільно, міліметр за міліметром, зникала у вені Максима, наче ртуть, що вливається в розпечений метал. Останні краплі антидоту — єдиний реальний шанс, який вони вирвали у смерті, — були використані. В лабораторії запала така тиша, що вона здавалася фізично відчутною, густою і важкою, наче вата. Було чути, як дрібно дзижчить одна з вцілілих ламп і як осідає стерильний пил на хромовані поверхні столів.

Артем, чиє обличчя перетворилося на мокру від поту маску, безсило опустився на старий обертовий стілець. Його пальці все ще дрібно тремтіли, вибиваючи на металевих підлокітниках нервовий дріб.

— Це була остання доза, — його голос пролунав глухо, з тим самим страшним надривом, який буває у людей, що виклалися до останнього нерва. — У нас більше немає активного реагенту. Взагалі. Зразки мутованого гриба вичерпані до нуля. Ми вичавили з них усе, що могли, Сандро. Кожну молекулу.

Кассандра перевела погляд на Максима. Він лежав нерухомо, але це вже не була та конвульсивна, страшна нерухомість вмираючого, чиї м'язи вже почали костеніти під впливом міцелію. Його грудна клітка почала підійматися ритмічніше. Дихання вирівнювалося, ставало глибшим, хоч і залишалося слабким. Синюшні, роздуті нитки вен на його шиї, що ще годину тому нагадували змій, почали бліднути й тоншати, немов відступаючи під нещадним натиском сріблястого вірусу-вбивці. Проте Максим був занадто слабким: його повіки лише ледь здригалися, а пальці безсило шкребли простирадло, наче він намагався за щось зачепитися в темряві свого марення.

А десь там, за десятки кілометрів, у холодному бетонному череві бункера, чекав Дем’ян. Його час не просто витікав — він випаровувався з кожним ударом його серця, що дедалі більше ставало серцем монстра.

— Нам потрібен новий зразок, — твердо сказала Кассандра, випрямляючи спину.

Її голос у цій стерильній тиші пролунав як удар металу об камінь — різко і безповоротно. Артем здригнувся.

— І не просто наріст із «бігуна» чи «клацана». Нам потрібен першоджерело, — продовжувала вона, і в її очах запалав той самий науковий фанатизм, який колись бачили колеги в її батькові. — Гриб потрібного ступеня мутації, який ще не витратив свій потенціал на руйнування людських тканин, росте лише в лісі. Там, у вогкості під корінням вікових дерев, де міцелій сягає своєї справжньої, доісторичної сили. Тільки там є необхідний білок-каталізатор. Без нього ми не зможемо синтезувати ліки для Дем’яна.

Вона подивилася на Артема. Той буквально втиснувся в куток лабораторії, обхопивши коліна руками. Його очі за товстими скельцями окулярів лихоманково бігали, відбиваючи світло моніторів. Він був генієм тут, серед пробірок і мікроскопів, але думка про те, щоб вийти за межі цих герметичних дверей, перетворювала його на налякане звірятко. Максим же, їхній єдиний захисник, зараз не міг підняти навіть пістолет.

— Давай кинемо жереб, — запропонувала вона, хоча глибоко всередині вже знала відповідь.

Кассандра повільним рухом зняла з шиї ланцюжок. На ньому висів старий, потертий срібний денарій — єдина річ, яка залишилася від батька. Вона пам'ятала, як у дитинстві марила археологією, мріючи розкопувати таємниці минулого, зовсім не підозрюючи, що їй доведеться власноруч ховати теперішнє.

— Орел — йдеш ти, Артеме. Решка — йду я.

Вона підкинула монету. Срібло злетіло в повітря, виблискуючи в холодному неоновому світлі, наче маленька планета. Секунда польоту здалася вічністю, протягом якої Кассандра бачила все своє життя: кабінети батьків, очі Дем'яна, жорстку посмішку Максима. Монета з дзвінким «дзинь» упала на кахлі, прокотилася по колу і замерла.

Решка. Доля зробила свій вибір.

— Сандро, ні... — почувся слабкий, розбитий голос із боку операційного столу.

Максим намагався підвестися, спершись на тремтячі лікті. Обличчя його було вкрите дрібними краплями холодного поту, а очі дивилися з відчаєм. Він зробив спробу сісти, але одразу впав назад на спину, важко й болісно ковтаючи розріджене повітря.

— Це... самогубство. Ліс... ліс — це їхнє серце. Ти не розумієш, що там... Ти не повернешся. Не пускай її, Артеме! Чуєш, ти, боягузе, зупини її!

Кассандра не слухала, вона глянула на Артема, який лише сильніше заплющив очі. Потім підійшла до Максима. Повільно сіла на край столу і м’яко, майже невагомо поклала свою долоню на його гарячу, ще липку від поту руку. Її пальці переплелися з його — мозолистими і грубими. У цьому жесті було стільки невисловленого болю і раптової близькості, що повітря навколо них, здавалося, завібрувало. Іскра, що спалахнула між ними серед руїн і смерті, тепер горіла рівним, нещадним вогнем.

— Мені дорожче життя друга... і твоє життя, ніж моє власне, Максе, — прошепотіла вона, нахилившись так низько, що відчула його гарячий подих на своїй щоці. — Якщо я не піду, ми всі тут — просто консерви, що чекають свого часу. Це лише питання годин, поки зграя не прорве двері.

— Я не для того... витягував тебе з того пекла, — Максим стиснув її руку з залишками своєї колишньої сили. Його погляд палав. — Я не для того підставлявся під зуби, щоб зараз віддати тебе лісу. Обіцяй мені... обіцяй, що ти не будеш грати в героя.

Замість відповіді Кассандра іншою рукою відстебнула медальйон від ланцюжка і вклала холодне срібло йому в долоню, затиснувши його пальці.

— Тримай це в себе. Я повернуся за ним. Це моє слово тобі, — вона на мить притиснулася лобом до його лоба, заплющивши очі. — Чекай на мене.

Вона різко підвелася, не озираючись. Кожна секунда сумніву була її ворогом. Кассандра одягла маску, звичним рухом перевірила герметичність шийного клапана, взяла ніж і невеликий сталевий контейнер-ізолятор для зразків.

Артем у кутку щось бурмотів собі під ніс про «ймовірність статистичної похибки», малюючи пальцем на запиленому столі незрозумілі формули. Його втеча в безумство вченого була єдиним щитом проти реальності.

Кассандра підійшла до виходу. Важкі двері шлюзу відчинилися, впускаючи запах сирості та тисячі невидимих спор. Вона зробила крок у темряву коридору, знаючи, що за її спиною залишається єдина людина, яка за останні роки змусила її серце битися не від жаху, а від життя.