Розділ 6. Архіви

Лабораторія зустріла їх гробовою тишею, яка була куди страшнішою за виття заражених назовні. Повітря тут застигло роки тому; воно було сухим, перенасиченим запахом озону, старої хлорки та солодкуватого пилу, що осідав на язиці присмаком крейди. Промені їхніх ліхтариків розрізали густу темряву, вихоплюючи з небуття фрагменти минулого життя: розбиті чашки Петрі, перекинуті мікроскопи, що нагадували скелети доісторичних птахів, та розкидані білі халати. Деякі з них лежали на підлозі так, наче їхні власники просто розчинилися в повітрі, залишивши по собі лише порожню оболонку.

Максим важко дихав. Його кожен крок відлунював у довгому бетонному коридорі вологим, натужним хрипом. Він спирався на стіну, залишаючи на облупленій фарбі криваві відбитки долонь, які в промені ліхтаря здавалися чорними мітками. Обличчя чоловіка набуло мертвотно-блідого відтінку, а вени на шиї та скронях налилися темно-фіолетовим кольором, пульсуючи в такт інопланетному, грибному ритму.

— Шукай... — прохрипів він, зупиняючись біля масивного термінала. Його рука здригнулася, коли він простягнув Кассандрі заляпану кров’ю ключ-карту. Пальці Максима крижаніли навіть крізь рукавиці, а погляд ставав дедалі більш розсіяним, наче він дивився крізь неї. — Сектор «Зеро»... десь у кінці... цокольного поверху. Йди... я прикрию цей вхід.

— Я не залишу тебе тут на підлозі! — Кассандра підхопила його під здорову руку, майже силоміць закидаючи її собі на плече. Вона відчула, як його тіло здригається від внутрішнього вогню — організм боровся з інфекцією, що поширювалася кровотоком. — Ми майже прийшли, Максе. Не смій залишати мене. Чуєш? Дивись на мене!

Їхні погляди зустрілися на коротку мить. У його очах, затуманених болем і першими ознаками грибного марева, спалахнуло щось таке, що виявилося сильнішим за вірус — відчайдушна, остання ніжність людини, яка вже не сподівалася відчути щось, крім холоду. Він ледь помітно стиснув її пальці, даючи зрозуміти, що ще тримається за цей світ лише завдяки її голосу.

Вони рушили далі коридором, що вів углиб будівлі. Кассандра відчувала, як Максим стає дедалі важчим, як його кроки перетворюються на волочіння ніг. Кожна секунда була на вагу золота. Вона бачила, як міцелій під його шкірою стає чіткішим — тонка, розгалужена сітка, що тягнулася від рани до самого серця.

— Ти ж обіцяв каву, Максе, — прошепотіла вона, намагаючись перебити гул власного серця. — Ти обіцяв знайти її на іншому кінці світу. Тож не смій здаватися зараз. Я не вмію варити її так, як кажуть у книжках. Ти повинен мені показати.

Максим видав звук, схожий на слабкий смішок, що одразу перейшов у кашель. — Кава... — пробурмотів він. — Гірка... як це життя. Але я... я тримаюся, Сандро. Веди.

Вони зупинилися перед масивними герметичними дверима з позначкою «Sector Zero». Кассандра здригнулася: це була лабораторія її батьків. Місце, де зберігалися найбільш засекречені розробки. Вона приклала карту до зчитувача. Червоний вогник змінився на зелений, і важкі засуви здригнулися з металевим скреготом.

— Давай... — підштовхнула вона Максима всередину. — Тут є автономні бокси. Ми ізолюємо тебе, я знайду пептиди. Я все зроблю.

Але щойно вони переступили поріг, промінь ліхтарика вихопив з темряви те, чого Кассандра боялася найбільше. На стіні лабораторії, прямо над головним сервером, розрослася велетенська, пульсуюча грибниця, що нагадувала серце, обплетене кабелями. А під нею, у старих кріслах, сиділи дві постаті в лабораторних халатах. Їхні тіла давно стали частиною стін, але обличчя... обличчя були дивно впізнаваними.

— Тату… Мати..? — голос Кассандри обірвався.

Максим сильніше сперся на неї, вихоплюючи ніж. — Не дивися... Сандро... дивися на термінал. Це лише пам'ять. Тільки ми з тобою зараз живі. Працюй. Швидше!

Вона зціпила зуби, ковтаючи крик розпачу. Максим мав рацію. Вона мала вибір: оплакувати минуле або врятувати майбутнє, яке зараз хрипіло на її плечі. Кассандра кинулася до комп'ютерів, її пальці з неймовірною швидкістю залітали по клавіатурі. Вона бачила, як Максим сповзає по стінці біля входу, тримаючи пістолет у тремтячій руці.

— Я знайшла їх... — вигукнула вона через кілька хвилин, дивлячись на екран, де миготіли формули пептидних зв'язків. — Максе, я знайшла синтезатор! Залишилося лише запустити процес...

Раптом з глибини вентиляції почувся звук, від якого волосся стало дибки. Це було клацання, але не поодиноке — це був хор тисяч голосів. Ті, хто чекав назовні, знайшли інший вхід.

…

Вони просувалися крізь лабіринт скляних стін та зачинених кабінетів, у пошуках генераторів та плану запуску, де кожен крок відгукувався в порожнечі металевим дзвоном. Кассандра обшукувала кімнату за кімнатою, гарячково перекидаючи стоси жовтих паперів, але все було не те — лише бездушні звіти про закупівлю реактивів, рахунки за електроенергію та старі графіки прибирання. Час витікав, як пісок крізь пальці, і кожен новий хрип Максима, що ставав дедалі вологішим і важчим, відгукувався в її серці ударом похоронного дзвона.

Нарешті, у самому глухому куті нижнього рівня, де повітря здавалося настільки густим від пилу, що його можна було різати ножем, вони наштовхнулися на масивні сталеві двері. На них не було жодних маркувань, лише невеликий зчитувач карт. Один рух закривавленою пластиковою карткою. Слабке, механічне «пік». Важкі механізми, що не рухалися ,напевно, від початку, зі скреготом і болісним стогоном повернулися в пазах.

Дівчина очікувала побачити чергову руїну, поглинуту часом, але те, що відкрилося за дверима, приголомшило її до німоти. Кімната була ідеально чистою, стерильною, наче законсервованою в позачасовому вакуумі. Сліпучо-білі стіни, справне автономне освітлення, що м'яко гуло над головою, і стелажі, забиті медикаментами, герметичними пайками та блискучим інструментарієм. Це був справжній Ковчег, прихований у залізному череві помираючого велетня.

— Хто тут?! Не підходь! Стій, де стоїш! — раптом пролунав високий, зривчастий голос, від якого Кассандра здригнулася, ледь не впустивши Максима.