Розділ 5. Ціна порятунку

Ранок зустрів їх не сонцем, а важким, свинцевим небом, яке, здавалося, осіло прямо на понівечені дахи Чернівців. У бункері панувала гнітюча, майже цвинтарна тиша, яку порушувало лише ритмічне, хворобливе гудіння генераторів, що працювали на межі виснаження. Кассандра стояла біля товстого скла ізолятора, востаннє вдивляючись у постать Дем’яна.

Він більше не бився об стіни в лютих нападах. Тепер він завмер у кутку, наче впав у глибоку, нелюдську летаргію. Його обличчя, колись таке рідне й усміхнене, тепер майже повністю приховало щільне мереживо білих ниток міцелію. Вони пульсували ледь помітним, мертвотно-фосфоричним світлом у такт його сповільненому серцебиттю. Кожен його вдих супроводжувався вологим, тягучим свистом, наче легені вже перетворилися на губку, просочену слизом. Час Дем’яна вимірювався хвилинами, і кожна секунда зволікання була подібна до пострілу в спину.

Це був не просто похід за паперами чи старими дисками. Це була відчайдушна гонитва зі смертю, де на кону стояло життя останнього друга, майбутнє Максима і примарний, майже неможливий шанс на порятунок залишків людства.

— Готова? — короткий, металевий голос Максима змусив її здригнутися.

Він стояв у дверях, методично перевіряючи затвор гвинтівки. Клацання металу в його руках звучало як фінальний акорд перед початком бурі. На ньому був важкий тактичний жилет, обвішаний магазинами, гранатами та коротким бойовим ножем. Максим виглядав як частина цього нового, понівеченого світу — професійний мисливець, який не знає жалю.

Кассандра лише мовчки кивнула, хоча всередині все стискалося від крижаного, липкого передчуття. Вона судомно поправила лямки свого рюкзака. Там, серед мінімального запасу води та стерильних боксів, лежали інструменти для злому серверів ЛДГЗ — Лабораторії Державної Генетичної Служби. Тепер ці залізяки були її єдиною зброєю.

— Пам’ятай, Сандро, — Максим підійшов ближче. Його постать заступила тьмяне світло коридору. Він простягнув їй маску-респіратор останнього покоління. — Головне — не дихати на повні груди, навіть якщо фільтри здадуться тобі надійними. Центр міста — це не просто руїни. Це суцільна, жива спорова хмара. Шлях важкий, будемо йти своїм ходом. Гриб там дихає разом із містом. Якщо ми розділимося... — він на мить завагався, і його погляд став гострим, як лезо ножа. — Не чекай на мене. Не намагайся бути героєм. Йди прямо до мети. Твій пріоритет — серверна кімната і реактор.

— Ми не розділимося, — твердо відрізала вона, хоча її голос ледь помітно тремтів від напруги. Вона подивилася йому прямо в очі, намагаючись знайти там хоч краплю тієї впевненості, яку він так легко демонстрував учора. — Ти обіцяв, що ми зробимо це разом. Ти — мій провідник, я — твоя голова. Без тебе я не пройду й кварталу через «клацанів».

Максим нічого не відповів, лише міцніше перехопив гвинтівку. Він знав те, чого вона ще не розуміла: лабораторні підвали ЛДГЗ були серцем інфекції, місцем, де все почалося, і де грибниця була найстарішою та найрозумнішою.

— Тоді рушаємо, — кинув він, розвертаючись до виходу. — Кожен крок має бути тихим. Кожна секунда має значення.

Вони вийшли в шлюз. Важкі гермодвері здригнулися і почали повільно відповзати вбік. У щілину, що утворилася, миттєво хлинуло сіре, отруйне повітря зовнішнього світу. Кассандра востаннє озирнулася на камеру Дем’яна, що зникала в темряві бункера. Вона знала: якщо вона повернеться без антидоту, ці двері для неї вже ніколи не відчиняться.

Попереду на них чекало розтерзане місто, затягнуте білим саваном спор, де кожен шурхіт міг стати останнім, а кожна тінь за рогом була готова розквітнути кривавими квітами грибниці.

— Тримайся за мною, — прошепотів Максим, переступаючи поріг. — І що б ти не побачила в лабораторії... не знімай маску. Навіть якщо тобі здасться, що ти чуєш голоси батьків. Це не вони. Це гриб.

Кассандра міцно стиснула лямки рюкзака і ступила в туман. Їхня подорож у саму пащу пекла розпочалася.

…

Кожен крок по розтрісканому асфальту Чернівців відгукувався в грудях Кассандри глухим, пульсуючим болем. Місто, яке колись дихало європейською історією, студентським сміхом та ароматом свіжомеленої кави, перетворилося на гігантський саркофаг під відкритим небом. Блідо-жовтий туман спор висів у повітрі непорушною, липкою завісою. Він розмивав величні контури Резиденції та шпиль Ратуші, перетворюючи архітектурні шедеври на примарні скелети, затягнуті брудною марлею. Все навколо виглядало як старе, вицвіле фото, залишене під кислотним дощем.

— Не дихай глибоко, — голос Максима крізь мембрану маски звучав глухо, наче з-під товщі води. У цій команді чулася сталева турбота людини, яка звикла відповідати за чужі життя, але не звикла про це просити. — Навіть найдорожчі фільтри мають свою межу насичення.

Він обережно, майже граціозно переступив через повалену ліхтарну опору. Метал був повністю поглинутий білими, вологими нитками міцелію, які ритмічно розширювалися, наче всмоктували саму суть іржі. Кассандра йшла слід у слід, намагаючись дихати рівно, хоча паніка підступала до горла. Під захисним костюмом піт лоскотав шкіру, а гумовий ремінь маски боляче впивався в потилицю, але фізичний дискомфорт здавався нічим порівняно з тишею, що панувала навколо. Це була не тиша спокою, а тиша хижака, який затамував подих перед стрибком.

— Завмри. Дивись під ноги, — Максим раптово зупинився і притримав її за плече. Його хватка була важкою, пальці в тактичних рукавицях відчутно стиснули її ключицю. Він не відпускав її руку на мить довше, ніж того вимагала ситуація, і Кассандра відчула, як через цей контакт передається його напруга. — Бачиш ці капіляри?

Дівчина опустила погляд. Крізь глибокі тріщини в бетоні, наче вени під тонкою шкірою, тяглися напівпрозорі, жовтуваті нитки. Вони ледь помітно вібрували, створюючи навколо себе слабке марево.

— Це сигнальна мережа, — прошепотів він, схилившись до її вуха. — Грибниця відчуває кожну мікровібрацію. Ступиш на одну таку "струну" — і «бігуни» за два квартали звідси знатимуть, що до них завітали гості на вечерю. Вони як павуки, Сандро. Тільки павутина не в кутках, а під землею, по всьому місту.