Розділ 4. Промінь у темряві

Кассандра дрімала, прихилившись до холодної, вкритої огидними плямами плісняви стіни прямо біля забарикадованих дверей. Її руде волосся, що колись було її гордістю, тепер брудними, сплутаними пасмами прилипло до виснаженого, вкритого пилом обличчя. Сон не приносив спокою — це була важка, липка пелена, крізь яку проривалися спотворені крики минулого та обривки голосу Дем’яна.

Раптом крізь цей хворобливий морок пробився звук. Реальний. Чіткий. Кроки.

Вони були повільними, важкими, ритмічними. Старі сходи котеджу зрадницьки скрипіли під чиєюсь масивною вагою. Дівчина миттєво розплющила очі. Сон злетів, наче змитий крижаною водою. Пальці самі, інстинктивно, з білим хрускотом у суглобах стиснули руків’я мисливського ножа. Серце калатало в грудях так шалено, що, здавалося, цей ритм от-от привабить усіх заражених з околиць.

Коли в дверному прорізі матеріалізувалася широка постать, Кассандра зірвалася на ноги. Вони тремтіли, у голові паморочилося від голоду, але вона виставила зброю перед собою. Лезо ножа дивилося точно в центр грудей незнайомця.

— Ви хто?! — її голос, понівечений спрагою, перейшов у тваринний хрип. — Назад! Я... я буду стріляти!

Вона блефувала. У неї не було нічого, крім цього шматка заліза, але розпач робив її погляд убивчим.

Незнайомець зупинився. Він не злякався і не зробив жодного різкого руху. Повільно, демонструючи порожні долоні, він підняв руки вгору. На ньому було якісне тактичне спорядження, вкрите шаром сірого пилу, а на поясі висіла важка кобура та кілька професійних підсумків.

— Тихше, — спокійно, майже буденно відповів він. Голос був глибоким, упевненим і позбавленим будь-якої ворожості. — Я Максим. З бункера живих. Вийшов на розвідку, шукав вцілілих, ресурси... А ти як тут опинилася, руда? Виглядаєш так, наче щойно з власного похорону втекла.

— Я Кассандра... — вона трохи опустила ніж, відчуваючи, як адреналіновий пік минає, залишаючи після себе смертельну втому. — Я тут була... з другом.

— А де він? — Максим окинув поглядом пусту, захаращену кімнату.

Кассандра мовчки, з болем у погляді, перевела очі на забарикадовані двері комірчини. Наче відчувши чужу, здорову присутність, з-за них одразу донісся звук, від якого волосся ставало дибки: низьке, горлове клекотання, що перейшло у приглушений хрип і люте шкрябання пазурів по залізу. Звук був настільки порожнім і нелюдським, що в повітрі, здавалося, похолодшало на кілька градусів.

Максим усе зрозумів миттєво. Його обличчя, до цього спокійне, що трішки лякало, на мить застигло в суворій масці.

— Зрозуміло. Можеш не пояснювати, — він важко зітхнув і опустив руки. — Слухай, дівчинко, якщо хочеш жити — йди зі мною. Прямо зараз. У бункері безпечно: герметичні шлюзи, люди, запаси, нормальні медикаменти. Чим нас більше, тим легше тримати лінію захисту. Тут ти — просто консерва для грибів, яка чекає, поки закінчиться термін придатності.

— Але я не можу його кинути! — вигукнула вона, і в її очах, попри виснаження, спалахнули сльози розпачу. — Я хочу допомогти Дем’яну! Він... він ще там, усередині! Він ще може відчувати!

— Якщо так, то в бункері допомогти йому буде простіше, чи не так? У нас є обладнання, — Максим зробив обережний крок ближче. Кассандра відчула від нього запах олії для зброї, пороху та сухого степового полину — запах життя, що бореться. — Я розумію, у цьому світі довіра — це розкіш. Але я не мародер. Якби я хотів тебе вбити, я б зробив це ще зі сходів. Тут ти просто згниєш поруч із його могилою.

Вона дивилася на Максима з острахом, який відчувають перед хижаком. Але за межами світла його тактичного ліхтаря чатувало дещо набагато гірше — нескінченне, мовчазне проростання грибниці в її власну плоть і пам’ять. Максим був загрозою, яку можна побачити і зрозуміти. Гриби були загрозою, яку відчуваєш лише тоді, коли в мозку розквітає перша спора.

Вибору не було. Максим став її єдиним “рятувальним човном” у цьому морі плісняви, яким раніше для неї був Дем’ян. Його логіка була вбивчою: припаси закінчилися, вода — лише спогад, а стіни цього будинку перетворювалися на саркофаг.

Вона кинула останній погляд на двері, за якими істота, що колись кохала її, знову почала методично шкрябати метал. Потім вона повільно, з болем, що розривав груди, кивнула.

— Добре. Я піду з тобою. Але... ми повернемося за ним. Обіцяй.

Максим промовчав, лише міцніше перехопив свій автомат, але в його очах промайнуло щось схоже на жаль.

— Ходімо, — коротко кинув він. — Час у цьому місті працює проти нас.

Вони почали спускатися сходами, залишаючи за собою темряву, шкрябання і залишки її серця, замкнені в тісній комірчині.

…

Вихід із покинутого котеджу здався Кассандрі кроком у відкритий космос без скафандра. 

Щойно за їхніми спинами зачинилися двері, реальність впала на її плечі всією своєю вагою. Повітря було густим, майже відчутним на дотик, перенасиченим нудотно-солодкуватим запахом органічного розпаду та гострим, хімічним присмаком спор, що осідали на язиці металевим нальотом, навіть через фільтри маски. Сонце, затягнуте брудно-жовтим серпанком, не давало тепла — воно лише безжально підсвічувало масштаб катастрофи, перетворюючи колись живі Чернівці на декорації до кошмару.

Максим рухався попереду. Його хода була дивною — м’якою, майже котячою, незважаючи на важкі берці та тактичне спорядження, що було вщент забите патронами та інструментами. Він не просто йшов — він розчинявся в цьому отруйному середовищі. Його впевненість здавалася Кассандрі божевіллям, що межувало з небезпечною гординею. Він не озирався на кожен шурхіт, не здригався від тріскоту гілок, як це робила вона, виснажена тижнями підвальної тиші. Навпаки — Максим вслухався в цю тишу, наче вів із нею напружений, зрозумілий лише йому діалог.

— Там надто небезпечно, Максиме... — прошепотіла вона, коли вони підійшли до межі лісу. Її голос у фільтрі маски звучав глухо, наче з-під землі. — Кордицепс тут інший. У місті він агресивний, він воює за кожен метр. А тут... він господар. Він переміг.