Розділ 3. Тінь грибної корони

Підготовка до виходу нагадувала мовчазний, похмурий ритуал поховання. Кожен предмет, що лягав у рюкзак, здавався напрочуд важким, наче вони пакували не речі, а уламки своїх розбитих життів. 

Кассандра діяла гарячково, майже механічно: теплий одяг, який тепер пахнув цвіллю та безнадією; залишки медикаментів у розтерзаній аптечці; бинти, що здавалися надто тонкими для того, що чекало на них зовні. Коли вона потягнулася до мисливських ножів Дем’яна, холодний метал обпік її пальці, нагадуючи: час розмов закінчився.

— Сандро, тепер послухай мене. Уважно.

Дем’ян перехопив її руку, коли вона намагалася запхати в сумку останню пляшку води. Його долоня була не просто гарячою — вона була розпеченою, наче він згорав ізсередини у лихоманці. Його хватка стала сталевою, невблаганною. Кассандра здригнулася і нарешті змусила себе підняти погляд.

Його очі... вони стали чужими. Тієї м’якої, жертовної відданості, яка раніше була її «якорем», більше не існувало. На її місці пульсувала гостра, хижа зосередженість. Так дивиться вовк на межі лісу, вивчаючи здобич або ворога.

— Я спостерігав за ними там, у крамниці, — його голос став нижчим, він вібрував десь глибоко в грудях, резонуючи з низькими частотами, які Кассандра ледь вловлювала. — Вони сліпі. Гриб виїдає очі першими — вони занадто ніжні, занадто «людські» для нього. Але натомість він дарує їм ідеальний слух і нюх. Кожен твій крок має бути легшим за подих вітру. Якщо ти спіткнешся — ти мертва. Якщо закричиш — ми обидва мертві. Ти мене почула?

— Я почула... — прошепотіла вона, намагаючись не дивитися на те, як під шкірою його скронь ворушиться щось живе. — Але що, як тобі стане гірше? Там, посеред вулиці, де не буде стін?

Дем’ян замовк. Він повільно перевів погляд на свою руку. Під шарами закривавленого бинта щось пульсувало — ритмічно, чорно, страшно. Коли він знову заговорив, його голос був льодяним, позбавленим будь-яких емоцій, наче він уже викреслив себе зі списку живих:

— Якщо я почну втрачати контроль... якщо ти побачиш, що я більше не відгукуюся на твоє ім’я — ти мене вб’єш. Одразу. Без жодної секунди на роздуми.

— Дем’яне, я не зможу... ти просиш неможливого!

— Без «але», Сандро! — він різко, майже грубо смикнув її за плечі, і в глибині його зіниць на мить спалахнуло жовте, фосфоричне полум’я мутації. Це був спалах люті, змішаної з відчаєм. — Ти повинна вижити! Ти — донька Мельників, ти єдиний клятий ключ до того, щоб усе це лайно колись припинилося, якщо твої батьки мертві. А я... я вже однією ногою за межею. Просто використай мене. Сприймай мене як зброю, як інструмент, поки мій мозок ще може відрізнити твій запах від запаху свіжого м’яса!

Кассандра відчула, як по щоках котяться сльози, залишаючи солоні доріжки під маскою. Вона кивнула — ледь помітно, ламаючи себе зсередини.

Вони вийшли з підвалу, назавжди залишаючи за собою останній острівець безпеки. Коли важкі залізні двері гуртожитку востаннє скрипнули, зачиняючи за ними цілу епоху людяності, Кассандра зрозуміла: те, що вийде зараз на вулиці Чернівців, уже не було просто двома студентами.

Це був тандем “Розуму та Потвори”.

Попереду лежала ніч, затягнута споровим туманом, де кожен ліхтарний стовп здавався шибеницею, а кожен шурхіт міг стати останнім. 

Подорож у серце темряви почалася, і з кожним метром по бруківці Дем’ян усе менше нагадував людину, яку вона колись кохала, перетворюючись на щось набагато могутніше і водночас нескінченно трагічніше.

…

Чернівці більше не належали людям. Місто, яке Кассандра знала як затишний прихисток із присмаком міцної кави та старої австрійської величі, тепер нагадувало розкриту анатомічну рану, яку замість стерильних бинтів затягнуло брудно-жовтою, мертвотною пліснявою. Кожна бруківка на вулиці Ольги Кобилянської, колись вимита шампунем, як свідчили горді міські легенди, тепер була вкрита огидним слизьким шаром органічного нальоту, що перетворював дорогу на поверхню гігантського язика.

Будинки — ці кам'яні шедеври архітектури з ліпниною та витонченими балкончиками — стояли обплетені химерними «судинами» міцелію. Грибниця не просто повзла по фасадах; вона вростала в саму структуру каменю, розриваючи столітню цеглу своїми пульсуючими, м'ясистими відростками. Здавалося, самі споруди стали частиною єдиного живого організму. Вони важко, зі свистом «дихали» в унісон із вітром, що проносився крізь вибиті шибки, наче крізь порожні ребра.

— Не дивися вниз, — прохрипів Дем’ян. Його голос тепер мав дивний, металевий резонанс, наче звук народжувався не у зв'язках, а вібрував десь глибоко в грудній клітці. — Просто став ноги в мої сліди. Точно. Мить у мить.

Але Кассандра не могла зупинити цей візуальний мазохізм. На дорогах, серед іржавих залишків автівок, лежали тіла. Ті, хто не встиг сховатися, вже не нагадували людей. Це були роздуті, деформовані анатомічні макети. Їхні грудні клітки розірвалися під внутрішнім тиском грибниці, випустивши назовні м’ясисті, схожі на криваві корали нарости Кордицепсу. Кожна така «квітка» виділяла золотисту імлу — важкі хмари спор, що зависли в нерухомому повітрі, створюючи ілюзію ранкового туману. Тільки цей туман ніс не свіжість карпатських гір, а остаточне перетворення плоті на спори.

Тиша була абсолютною. Це була тиша вакууму, в якому звук власного серцебиття здавався ударами важкого молота по ковадлу. Кожен шелест газетного паперу, кожен тріск розбитого скла під підошвою змушував дівчину здригатися всім тілом.

— Дем’яне... — вона схопила його за рукав, її пальці в гумових рукавицях дрібно тремтіли. — Там... попереду.

Щойно вони перетнули невидиму межу університетського містечка, реальність виставила свої зуби. На відкритій ділянці дороги, біля перекинутого тролейбуса, хиталися постаті. Їх було близько десяти. Вони не йшли — вони пульсували в такт невидимому ритму колективного розуму. Заражені нагадували п’яні тіні, чиї м’язи постійно здригалися від електричних мікро-імпульсів гриба.