Розділ 2. Смак останньої надії

Чернівці не просто помирали — вони розкладалися, задихаючись під масною ковдрою спорової пилюки. Колишній «Маленький Відень» перетворився на гігантський склеп, заповнений жовтуватим, густим туманом, у якому беззвучно кружляв «сніг» Кордицепсу. Ці дрібні білі часточки танцювали в повітрі, наче конфеті на святі смерті, осідаючи на понівечений асфальт і мертві підвіконня.

Дем’ян просувався вулицею з грацією сапера на мінному полі. Кожен крок був викликом: крихта битого скла під підошвою або шурхіт сухого листя розривали вакуумну тишу міста, наче постріли. У цьому новому світі звук був приманкою, а тиша — єдиним шансом залишитися непоміченим.

Понівечені скелети будівель витріщалися на нього порожніми очницями вибитих вікон. Здавалося, самі споруди звинувачують тих, хто вижив, у своїй руйнації. На дорогах, заблокованих поржавілими автівками, нерухомо завмерли тіла. Ті, хто не встиг сховатися в перші години хаосу, давно перестали бути людьми — вони стали субстратом.

Дем’ян наказав собі не дивитися, але погляд, наче притягнутий магнітом, фіксував жахливі анатомічні подробиці. З розірваних внутрішнім тиском грудних кліток проростали важкі, м’ясисті грона гриба, схожі на екзотичні квіти з пекла. З очних ямок, де колись була думка, тепер тягнулися тонкі, напівпрозорі нитки, що ледь помітно пульсували в такт невидимому ритму грибниці. Кожна така «клумба» була живим реактором, що викидав у повітря мільярди невидимих убивць.

Він до болю притис маску до обличчя, перевіряючи герметичність. Різкий запах тальку та активованого вугілля був для нього солодшим за будь-які аромати минулого — він пахнув життям. Дем’ян десятою дорогою оминав завали, де біляста цвіль була особливо пухнастою. Один необережний рух, один поштовх повітря — і хмара спор заб’є фільтри за лічені секунди, перетворюючи його легені на черговий інкубатор.

Його обережність межувала з параноєю, але саме вона була винагороджена. На розі, затиснута між обвугленим кіоском та розтрощеним фасадом аптеки, вигулькнула вціліла вітрина крамниці. Вивіска «Продукти» похилилася, наче зламана щелепа, але масивні двері витримали ударну хвилю.

Дем’ян припав до товстого скла, затамувавши подих. Усередині панував густий напівморок, проте полиці не зяяли порожнечею. Серце тьохнуло, а потім забилося з шаленою швидкістю. Там, у глибині торгового залу, рівними рядами вишикувалися герметичні консерви. Сріблясті бляшанки блищали в темряві, наче злитки чистого золота в королівській скарбниці.

У світі, де запах свіжої їжі став міфом, а порожнеча в шлунку — єдиним вірним супутником, ці бляшанки означали щось більше за калорії. Вони означали, що Кассандра житиме. Вони означали, що він не дарма залишив її в укритті. 

Дем’ян дістав свій інструмент, відчуваючи, як адреналін вимиває втому з м’язів. Спасіння було за кілька сантиметрів скла.

Дем’ян штовхнув двері. Старий мідний дзвіночок над входом, який колись привітно вітав покупців, тепер видав короткий, хрипкий «дзинь», що пролунав у мертвому місті як удар набату. Хлопець заціпенів. Серце в грудях забилося об ребра, наче спійманий звір. Він завмер на хвилину, вслухаючись у густу, тишу, що розлилася залом. Нічого. Тільки вітер десь на горищі розгойдував відірваний лист заліза, створюючи ритмічний, металевий стогін.

Він почав діяти. Обережність поступилася місцем гарячковій жадобі виживання. Тремтячими від адреналіну руками Дем’ян почав змітати бляшанки з полиць у рюкзак. Тушонка, боби, згущене молоко — важкий метал приємно обтяжував плечі, даруючи ілюзію контролю над ситуацією. З кожною новою консервою впевненість поверталася до нього, наче тепла хвиля.

Перед очима стояло обличчя Кассандри. Він уявляв, як тьмяне світло ліхтарика відіб’ється в її очах, коли він розкриє рюкзак. Вона чекала на нього в їхньому вогкому бетонному всесвіті — єдина іскра життя в цій попільничці, на яку перетворився світ. 

Для Дем’яна вона була не просто подругою чи коханою. Вона була його персональним божеством, його святинею. Заради її наступного вдиху він був готовий гризти бетон і пройти крізь саме пекло, не озираючись.

Раптом тишу розірвав звук, від якого кров у жилах миттєво перетворилася на кригу.

Це не було людське зітхання. Не звірине ричання. Це був вологий, хрипкий клекіт — огидний звук бульбашок повітря, що з зусиллям прориваються крізь густий, застояний слиз.

Дем’ян застиг, притиснувши до грудей банку бобів, наче щит. Час сповільнився. Він відчував, як по спині стікає холодний піт, а власне дихання в масці здається неймовірно гучним. Повільно, міліметр за міліметром, він почав повертати голову, боячись навіть шелесту власного одягу.

Заражений стояв біля відділу з овочами, напівзатоплений тінню. Істота вже майже втратила право називатися людиною. Колишній продавець чи випадковий покупець тепер перетворився на знівечений живий інкубатор. Голова була жахливо розколота навпіл масивним, м’ясистим наростом гриба, що нагадував потворну, асиметричну корону з пекла. Очей не було — їхні орбіти безслідно зникли під жовтими пластинчастими виростами, що продовжували повільно пульсувати.

Цей ходячий гриб рухався смикано, неприродно, наче зламана маріонетка. Його голова постійно сіпалася з боку в бік, вловлюючи найменші коливання повітря. З напіввідкритої пащі, забитої білястими нитками грибниці, витікала темна рідина, крапаючи на підлогу з глухим, липким звуком.

Дем’ян зрозумів: воно не бачить, але воно чує. Воно відчуває тепло його тіла. Він стояв посеред залу, затиснутий між стелажами, а за кілька метрів від нього втілений кошмар досліджень, прислухався до биття його серця. Рюкзак тепер здавався непосильною вагою, що тягнула його в могилу.

Дем’ян замерз. Кожен удар його серця відгукувався в скронях важким молотом, і йому здавалося, що цей гуркіт розноситься далеко за межі крамниці. Він почав відступати — повільно, майже не дихаючи, наче намагався розчинитися в густій тіні стелажів. Сантиметр за сантиметром. Крок... ще один...