Розділ 1. Тіні “Маленького Відня”

Чернівці. Колись це місто гордо іменували «Маленьким Віднем», і воно не просто існувало — воно жадібно смакувало кожну хвилину буття. Воно дихало густим ароматом свіжої кави, що вихлюпувався з кав’ярень на вулиці Кобилянської, шелестіло бруківкою під підборами студенток і вибухало тисячами голосів біля Ратуші. Тепер усе це поглинула тиша. Важка, масна, абсолютно чужа природі.

Витончені вуличні ліхтарі, колись шедеври ковальського мистецтва, застигли похмурими шибеницями, на яких замість ший гойдалося сухе, мертве листя. Ритмічний пульс автівок, що раніше бився в артеріях міста, заступив хижий свист вітру. Він господарював на площах, із диким стогоном ганяючи сміття, обривки газет із фальшивими заголовками та порожні пляшки. Життя не просто зникло — воно зачаїлося. Місто завмерло в очікуванні останнього удару, наче жертва, що відчуває на потилиці гаряче дихання хижака.

Кассандра сиділа біля важкого дубового столу, вирваного з сусідньої комори. Вона до болю вп’ялася пальцями у власні плечі, намагаючись вгамувати тремтіння, що корінням проросло в саму глибину її кісток. Останні кілька днів перетворилися на один нескінченний, попелястий цикл, де не було ні світанку, ні сутінків — лише суцільне «ніколи».

Їхній всесвіт звузився до розмірів вогкого напівпідвалу гуртожитку. Це була бетонна пастка без жодного вікна. Стіни, вкриті огидними плямами плісняви, здавалося, повільно стискалися щоночі. Кілька хистких табуреток та старі матраци, просякнуті пилом і концентрованим людським відчаєм — ось і все, що залишилося від колишнього життя.

Посеред столу лежав їхній єдиний скарб — тьмяний ліхтарик. Вони берегли його заряд запекліше, ніж середньовічні королі берегли золото, вириваючи темряву лише в моменти крайньої потреби. Зараз його слабкий, жовтуватий конус вихоплював із мороку міріади пилинок. Вони хаотично танцювали в повітрі, наче крихітні душі померлих, що ніяк не могли покинути це прокляте місце. Кожен рух цих часток здавався Кассандрі сигналом, кожна тінь на стіні — чиїмось кроком. Тиша Чернівців зовні була лише декорацією, за якою ховався новий, безжальний світ.

…

Кассандра міцно заплющила повіки, але темрява не принесла спокою — пам'ять, наче розпечене клеймо, миттєво штовхнула її назад, у той фатальний вечір.

Гуртожиток нагадував порожній склеп. Більшість студентів, відчуваючи біду, роз’їхалися по домівках, але вона вперто залишилася. Їхати до батьків? Це означало б знову стати привидом у їхньому стерильному світі. Володимир та Лілія Мельники, «світила» ЛДГЗ, завжди існували десь «там», за непроникними герметичними шлюзами своїх лабораторій. Їхня любов вимірювалася регулярними цифрами грошових переказів та короткими, сухими, наче звіти, повідомленнями в месенджерах. Самотність у порожньому домі була для неї звичною справою, тож залишитися в університетських стінах здавалося найменшим злом.

Поруч був лише Дем’ян. Сирота, чиє життя вміщалося в один зношений рюкзак та кілька зачитаних до дірок томів із механіки. Йому просто не було куди повертатися — світ поза цими стінами для нього не існував.

Коли перша сирена розрізала тишу, вони лише перезирнулися, звично списавши все на чергові навчання. Але потім стався він — вибух. Там, на околиці, де залізобетонною пухлиною височів комплекс ЛДГЗ (Лабораторія дослідження грибкових захворювань). Кассандра бачила заграву з вікна п’ятого поверху: небо на мить стало хворим, мертвотно-фіолетовим. Вона зрозуміла все миттєво. В пам’яті спливли батьківські натяки на «критичну вразливість» об’єкта. Революція в імунології закінчилася. Кордицепс вирвався з клітки.

Останній крик батька досі пульсував у її скронях, наче незагоєна рана: «... Не знімай маску! Кассандро, ніколи не знімай маску!»

У ту першу ніч хаосу Чернівці перетворилися на чистилище. Вулиці захлиналися від криків та хаотичної стрілянини, але Дем’ян виявився міцнішим за всіх. Поки інші студенти, засліплені панікою, стадним інстинктом бігли до вокзалу — прямо в пащу смерті — Дем’ян до болю стиснув її руку.

— Не туди! — гаркнув він, перекрикуючи гуркіт далеких обвалів. — У підвал! Там старі склади, я бачив плани. Вони герметичні!

Вони летіли темними коридорами, наче загнані звірі. Повз перекинуті тумбочки, розсипані конспекти, чиєсь розтоптане взуття. Дем’ян тягнув її за собою, прикриваючи власним тілом, наче живим щитом. Він знайшов це укриття майже інтуїтивно — напівзабутий склад театрального реквізиту. Товстезний бетон, важкі металеві двері, що пахли старою змазкою та іржею.

Вони встигли туди пробігти за мить до того, як коридором пронеслася перша смерть. Крізь щілину двері, що закривалася, Кассандра побачила те, що колись було їхнім комендантом. Тепер це була набрякла, пульсуюча потвора, вкрита жовтуватими наростами, що вивергали хмари ядучих спор. Колишня людина видавала не голос, а огидне хлюпання розкладеної тканини.

Засув заскреготів, відсікаючи їх від світу, що перестав бути людським. Вони впали на підлогу, задихаючись від пилу та жаху, доки за дверима чулись царапання нігтів по металу та крики. Тієї ночі вона зрозуміла: життя закінчилося. Почалося виживання.

…

Бетонний прямокутник, затиснутий десь у нутрощах фундаменту, став їхнім останнім прихистком. Колишній склад театрального реквізиту — місце, де колись зберігали декорації для комедій, тепер перетворилося на декорацію для кінця світу. Кассандра відчувала цей простір не поглядом, а кожною клітиною шкіри. Стіни випромінювали особливий, трупний холод. Це не був морозний подих погоди чи сирості; це був застійний, склепінний хлад, що годинами вгризався в суглоби, паралізуючи волю.

Повітря перетворилося на в’язку, важку субстанцію. Кожен вдих вимагав зусилля, наче легені проштовхували крізь себе густий сироп. Смак укриття був незмінним: іржа заліза, кисле вапно та їдкий запах старого паперу, що гнив від вологи. Але найстрашнішим був солодкуватий присмак органічного розпаду.