Пролог. “Коли замовкли сирени”

Світ не згорів у миттєвому спалаху. Він згасав довго й принизливо — наче стара вольфрамова жарівка, що б’ється в конвульсіях у покинутому домі, поки скло не тріскається від напруги. Ми бачили цю агонію в прямому ефірі. Стискали в руках дорогі смартфони й до останнього вірили: це просто шоу з високим рейтингом.

Засліплене неоном інновацій, людство пропустило момент, коли природа виставила рахунок. Ми тримали планету за бездонну комору, а вона почала витісняти нас, як організм — задавнену інфекцію. Екологічне пекло стало нашою рутиною. Ми звикли до запаху палаючих лісів і сірчаного, брудного неба. Виснажені надра виплюнули в обличчя порожнечу. Глобальний колапс обнулив цифри на рахунках — за них більше неможливо було купити ковток чистої води.

Але байдужість залишалася нашою релігією. Ми стояли в чергах за новими гаджетами, натягнувши респіратори, поки льодовики з гуркотом обвалювалися в океан. Міліметри підйому води готувалися стати метрами. Ми до хрипоти сперечалися про курси валют саме тоді, коли у вологому, перегрітому ґрунті пускали перші коріння непомітні й чужі мутації.

Проте не природа завдала вирішального удару. Найстрашнішим хижаком виявилася сама людина.

Коли ділити стало нічого, крім решток води та вцілілої землі, маски гуманізму сповзли. Почалася війна за попіл. Заздрість до власників бункерів, жадібність корпорацій, що прагнули приватизувати останній дощ, і хвора жага влади над руїнами — ось що підштовхнуло світ до прірви.

Ми чекали на прибульців чи астероїди, а отримали самих себе.

Коли дипломатія замовкла — не в залах ООН, а в людських серцях, — заговорив розщеплений атом. Це був останній аргумент тих, хто волів спопелити все, ніж не володіти нічим.

…

Кассандра пам’ятала запах батьківського кабінету — суміш антисептика та ледь помітних солодкуватих ноток органіки. Володимир та Лілія Мельники ніколи не були просто вченими; вони жили своєю справою в стінах ЛДГЗ (Лабораторії дослідження грибкових захворювань), наче фанатики в храмі.

У 2022-му, поки світ тримався за ілюзію спокою, вони гарячково шукали ключ до вічного імунітету. Кассандра засинала під вібруючий гул центрифуг, спостерігаючи, як батько завмирає над окулярами мікроскопа. — Дивись, Сандро! — він махав доньці, і його очі горіли азартом. — Це Кордицепс. Золото під лінзою. Ми приборкаємо його, змусимо лікувати. Він стане невидимим вартовим усередині нас.

Стримана Лілія першою вловила загрозу. Гриб у чашках Петрі перестав просто рости — він почав прислухатися. — Володимире, він адаптується до тіла швидше за прогнози! — її застереження тонули в шумі грантів та жазі відкриття.

Кассандра росла між пробірками, зазубрюючи латину раніше за казки. Батьки готували її до лабораторій, а натомість — видресирували для виживання. Коли вдарив хаос, вони в паніці ладнали герметичні костюми, а батько вимагав від доньки досконалих знань, наче чув дихання смерті за спиною.

— Якщо все піде не так, — він боляче стиснув її плечі, — пам’ятай: гриби нас не ненавидять. Вони просто хочуть жити. Як і ти. Будь розумнішою за них. Перехитри їх.

…

Дем’ян увірвався в її життя ще в університеті — незграбний, емоційний, абсолютний антипод її холодної логіки. Він був генієм металу й мастила, вона — вірусів та клітин. Вони стали ідеальною командою: Кассандра розбирала світ на молекули, Дем’ян збирав по шматках зламані фільтри повітря.

Їхня дружба нагадувала армований бетон, поцяткований глибокими тріщинами невисловленого. Вона відчувала його погляд щоразу, коли засинала над конспектами. Він приносив їй чай у лабораторію, і його пальці затримувалися на її руці на мить довше, ніж дозволяла проста ввічливість. Ця мить завжди була наелектризованою.

За рік до того, як небо затягнуло попелом, вони сиділи на даху гуртожитку. Вечірнє місто під ними миготіло вогнями, що доживали останні дні. 

— Сандро, — його голос ледь пробивався крізь шум вітру. — Якщо завтра все обірветься… Ну, ці чутки про ядерну загрозу… Я хочу, щоб ти знала: ти — єдина причина, чому я досі не здався.

Серце Кассандри пропустило удар. Слова застрягли в горлі. Вона хотіла схопити його за руку, хотіла визнати, що він — її єдиний якір у божевільному світі формул. Але виховання батьків — цей залізний пріоритет логіки над емоціями — спрацювало як запобіжник. Вона відштовхнула щирість жартом.

— Не драматизуй, Дем’яне. Ми ще побачимо Кордицепс на Нобелівській премії.

Він сумно посміхнувся, і ця розмова більше не поверталася. Але в його очах оселився сумнів, що став їхнім спільним прокляттям: ким вона його бачить — коханою людиною чи просто корисним механіком? Ця недомовленість вибухнула разом із першою сиреною.

…

Дні перед фіналом пахли озоном і тривогою. У Києві та Варшаві запала вакуумна тиша: розбиті вітрини бутиків нікого не цікавили — люди полювали на консерви та антибіотики. Енергомережі конали, занурюючи міста у середньовічну темінь.

Володимир Мельник повертався з ЛДГЗ із скляними очима. Його лякала не політика, а спори. — Ми відкрили двері, які не зможемо зачинити, — шепотів він, потираючи руки, обпечені антисептиком. — Кордицепс поглинає радіацію. Він став спостерігачем. Твоя мати була права...

Тоді це здавалося маренням, але рукотворні грибоподібні хмари на горизонті розставили крапки. Атом лише стерилізував світ для нового господаря.

Удар застав Кассандру й Дем’яна в гуртожитку на Великдень. Небо спалахнуло білим, випалюючи сітківку тим, хто встиг озирнутися. Стіни здригнулися — планета намагалася скинути з себе людство. Це була не просто війна, а глобальна дезінфекція.

Паніка неслася кварталами швидше за вибухову хвилю. Люди набивали сумки непотрібним папером грошей, доки диктори в телевізорах востаннє хрипіли безглузді інструкції. Тіні людей назавжди вкарбувалися в асфальт атомним спалахом. Живі почали заздрити камінню.